Спогади прапорщика російської армії Сєргєя Мамонтова

Переклад українською опублік.:  Літкевич В. Історія села Пятничани. – К., 2011. – с.85-96

НА ФРОНТ

Мене призначили на Південно-Західний фронт. Штаб фронту перебував у Житомирі, звідти мене направили у штаб армії у Бердичів, а потім у штаб 12-го корпуса у Проскурів. Усюди я просив призначити мене у 64-ту артилерійську легку бригаду, тому що вона взаємодіяла з 64-ю піхотною дивізією, в якій у Перекопському полку служив брат. Через Козятин я доїхав до Жмеринки. Але тут поїзди чомусь не ходили, і комендант запропонував мені їхати на возі, за що я й ухопився з радістю. Таким чином, я бачив нові місця й ночував у чисто єврейському містечку, де мене почастували рибою-фіш (фарширована щука, смачно).

Нарешті я під’їхав до великого села П’ятничани, де знаходився штаб 64-ї дивізії й артилерійської бригади. (Насправді, штаб 64 дивізії знаходився у с. Кочубіїв. — В.Л.). Мене призначили у 2-гу батарею. У штабі дивізії мене очікував денщик брата, який відвіз у Бурти, маленьке село, де стояли 1-а і 2-а батареї і розміщувався командир дивізіону (трьох батарей). Під’їжджаючи до Бурт, я все запитував денщика: де фронт?

— Так ось, — тикав він у простір.

— Далеко?

— Так ось? Зараз за цим пагорбом.

— Чому не чутно пострілів?

— Так удень не стріляють, тільки вночі.

— А де полк брата розташований?

— Так ось у цьому селі над рікою. (Ріка Збруч, старий кордон.)

— Я представлюся командирові й потім прийду до брата, скажи

йому.

— Краще йти по шосе. Навпростець ближче, але австрійці навіть

по одиночній людині стріляють із артилерії.

Я представився командирові батареї капітанові Коленковському, був радо прийнятий офіцерами і розмістився разом з ними в одній хаті.

ХРЕЩЕННЯ ВОГНЕМ

Мені не терпілося відвідати брата, побачити окопи, нашу піхоту, дріт і, звичайно, супротивника. Я відпросився у Коленковського.

— Будьте обережні. Ідіть по шосе, це невеликий гак, але по шосе рідко стріляють. Було б нерозумно бути пораненим зразу ж по приїзду.

Я, звичайно, пішов прямо через поле. Село було видно верстах у двох. Посередині поля був невеликий цвинтар з деревами. Я повинен був пройти повз, але до нього було ще далеко. Раптом щось засичало у повітрі, поблизу цвинтаря вибухнула австрійська граната. Я не чув пострілу. Перший снаряд! Мабуть, далекобійна 105 міліметрів, подумав я як фахівець. Ще одна граната вибухнула у самому цвинтарі, і один хрест полетів у повітря.

— Стріляють даремно, снарядів багато.

Стрілянина  припинилася.  Я  подумав  обігнути  цвинтар,  але  заспокоївся й пішов повз нього. Отут і розпочалося. Австрійці  просто  пристрілювались  і  чекали,  поки  я  підійду  до пристріляного місця. Вибухнула одна, дві, три гранати кроків шістдесят від мене, і раптом одна впала біля самих моїх ніг, і зарилася глибоко у землю, звідти з’явився всього лише димок.

«Камуфлет, слава Богу», — мелькнуло в мене у голові, і я із запізненням упав на коліна. Звідкись з’явилися два солдати. Я підхопився й підбіг до них.

— Як вам пощастило. Біля самих ніг і не розірвався.

Австрійці чомусь більше не стріляли. Злякався я по-справжньому тільки ввечері, коли зрозумів, що поводився нерозумно. Сам викликав вогонь австрійців. Але мені надзвичайно пощастило, все скінчилося благополучно, і я був гордий, що мене обстріляли. Камуфлетом називається снаряд, що летить здалеку і заривається глибоко в землю, тому що падає майже вертикально. Вибух не має сили підняти землю, і з’являється лише димок. Камуфлети трапляються рідко, так що мені справді пощастило.

ОКОПИ

У селі я знайшов брата. Він мене ще не бачив у формі. Втрати у піхоті були великими. У батальйоні було всього два офіцери: командир батальйону і брат. Це замість 22 офіцерів за статутом. А в цей час у Москві сиділо 56 бездільників у одній батареї. Я неодмінно хотів пройтись по окопах. Брат нізащо цього не хотів. Але командир батальйону, бачачи мою молоду запопадливість, вирішив пройтись зі мною й показати окопи противника.

— Будь обережний, — просив брат, — нагинайся й не висовувайся.

Позиція була міцною. Прекрасні глибокі окопи з ходами з’єднання. Багато  колючого  дроту,  ріка  Збруч  і  на  тій  стороні  австрійський дріт і їхні окопи. В одному місці ми зупинилися, і командир батальйону мені щось показував через амбразуру в навісі, що мала, імовірно, розмір 20 на 20 сантиметрів. Він відхилив голову, і в цей самий час в амбразуру цикнула куля й впилася у стовп, що підтримував навіс.

— Ого, — сказав він просто. — Добре стріляють. На дев’ятсот кроків всадити кулю у таку маленьку діру! У них прекрасні рушниці Манліхера з оптичним прицілом і, імовірно, верстаком. Ні слова про те, що він тільки що уник смерті. Хід з’єднання йшов зиґзаґами.

— Проходьте скоріше цей відрізок. Його обстрілюють якраз звідти. У наступному можете затриматися. Нам назустріч ішов солдат, що ніс пораненого в груди й закривавленого солдата. Поранений був дуже блідий. Довелося притиснутися до стінки, щоб пропустити. Зізнаюся, мені стало не по собі й захотілося додому. Уперше виникла думка, що отут і вбити можуть.

ОБСТРІЛ БАТАРЕЇ

На фронті становище було набагато краще тилу. Тут ще була дисципліна, офіцерів поважали. Накази виконували. При мені було тільки два невеликих бої. Офіцери брали мене із собою, щоб навчити й показати, як що робиться. Раз ми були з поручиком Воїновим на батареї й вели рідкий вогонь. На спостережному пункті перебував капітан Коленковський. Накази передавалися нам по телефону. З’явився австрійський літак. Воїнов з великим невдоволенням зробив ще два постріли. Те, чого він побоювався, і трапилося. Літак став крутитися над нами, і прилетів важкий снаряд. Потім другий. Ясно, літак коректував стрільбу. Воїнов наказав солдатам розійтися з батареї. Раптом настало пекло. Три важкі австрійські батареї стріляли ураганним вогнем протягом 20 хвилин. Потім перерва. Воїнов не дозволив солдатам іти на батарею. Він був правий, ще два рази по п’ять хвилин тривав обстріл із розрахунком, що люди збіжаться дивитися. Потім усе змовкло.

— Тепер можна йти. З німцями те добре, що все у них робиться за правилами. Тепер вони більше стріляти не будуть і не стріляють убік, де збираються цікаві. Ми б стріляли без правил і напевно б добились результату, а у нас за німецькими правилами втрат немає. Батарея виглядала жахливо. Усе перерите навкруги. Три гармати одержали прямі влучення, одна гармата перевернена. Один ствол бувяк  відрізаний,  в  іншої  зіпсований  лафет,  у  третьої  колесо.  Бомба потрапила у склад снарядів, але вони не здетонували, як мало бути, їх порозкидало, як кеглі.

Мене дуже здивувало, коли після огляду Воїнов доповів по телефону Коленковському, що пошкодження незначні. Відразу привели все в порядок. Із трьох зіпсованих гармат зібрали одну придатну, а семи гарматну батарею перевезли вночі на заздалегідь обрану позицію. Батареї були 8-гарматні, що було набагато зручнішим.

БІЙ

При зміні позиції батареї потрібно було її пристріляти по різних цілях. Цим зайнявся Коленковський і взяв мене із собою, щоб навчити. У батареї було три спостережні пункти у другій лінії окопів. Ми стежили за тим, щоб австрійці їх не виявили. Ходили тільки по окопу й ніколи вдень у цім місці з окопу не показувалися. Там були дві землянки: мала для офіцерів і більша для телефоністів. Зазвичай офіцери чергували на спостережному пункті по добі. Ми пішли на наш головний спостережний пункт проти завороту ріки, де окопи її перетинали. Були дві чудові цейсівські труби. Коленковський користувався однією, я дивився в іншу. Він пристріляв декілька цілей, які під номерами записувалися на батареї. Так що досить було наказати батареї: “Ціль номер такато. Вогонь!» — і ціль обстрілювалась навіть уночі. Перед самою темрявою Коленковський раптом згадав, що не пристріляв перешийок. Він випустив кілька шрапнелей і скомандував відбій. Ночували ми в бліндажі. За годину до світанку раптом усі австрійські батареї заговорили разом.  У  телефон  усі  кричали — ніякого  толку  добитися  було  не можливо. Нарешті піхота нас повідомила, що німці вийшли з окопів на перешийку.

—  Німці?! — здивувався  Коленковський. — Добре,  що  ми  вчора пристріляли перешийок, — і він наказав вести поодиноку стрільбу по перешийку.

— Чому поодиноку? — хвилювався я.

— Темно ж, нічого не видно. А стріляти навмання не рекомендується. Я стріляю тільки, щоб підтримати запал у наших окопах.

— А спалахи пострілів не видадуть положення батареї? — я хотів усе знати.

— Ні. Уся австрійська артилерія стріляє, і неможливо відрізнити спалахи від розривів.

Супротивник стріляв по окопах і по резервах. Ні спостережного пункту, ні батареї він не виявив. Так що ми могли стріляти спокійно. Спокій  Коленковського  передався  і  мені,  і  солдатам-телефоністам. А навколо панувала паніка. Нарешті стало світати. Коленковський припав до труби.

— Справді німці. Ви їх бачите?

Я витріщував очі, але нічого не бачив.

— Ну як же, на перешийку. Добре йдуть, не стріляють.

Я все-таки не бачив.

— Ось, на фоні низького розриву дві фігури.

— Ах, бачу.

Стало світліше, і я ясно їх побачив.

Коленковський став стріляти швидким вогнем і низькими розривами шрапнелей.

— А, починають стріляти, виходить, хвилюються.

Він наказав стріляти комбінованим вогнем шрапнелі і гранат.

— Хоча шрапнель поражає більше, але граната діє на нерви, — пояснив він.

Справді, німці залягли. Другий ланцюг вийшов з окопів, і перший піднявся було, але, зустрінутий швидким вогнем, зупинився знову, заліг й потім відійшов в окопи.

— Ось і все, — сказав Коленковський.

Звичайно, ще з годину заливалися кулемети, бухкала артилерія, шаленів телефон, але бій було закінчено.

Наша піхота не витримала вогню австрійських батарей і покинула окопи. Залишилися в окопах тільки офіцери й команди розвідників.

Повз нас проходили поранені і не поранені. Це був єдиний і невеликий

бій, який я пережив на фронті.

Одного чудового дня австрійська далекобійна батарея обстріляла Бурти новими снарядами подвійної дії. Снаряди ці нікуди не годилися. Шрапнель утримувалася величезною головкою-гранатою й не мала поражаючої сили, а головка-граната летіла шкереберть і не вибухала. Мене призначили ад’ютантом командира дивізіону, досить

доскіпливого полковника. Але він поїхав у штаб замінити командира

бригади генерала Невадовського, який пішов у відпустку, так що я жив один у хаті й потерпав від неробства. Ходив, як і раніше, чергу вати на спостережний пункт другої батареї.

Я зробив дурість: підняв головку австрійського снаряда, що не розірвалася, і поставив на стіл, хоча знав, что це небезпечно. Прийшов молодий офіцер з першої батареї й став вертіти головку.

— Залиште її, це дуже небезпечно.

— А, боїтеся?

І цей недоумок став бити по гранаті чимось.

Бачу, що дурень. Чимось відволік його увагу. Він пішов, а я роздягнувся й хотів лягти, коли згадав про гранату: «Треба її негайно віднести, а то якийсь дурень наробить лиха».

Надворі був тріскучий мороз. «Віднесу завтра... Ні, зараз. Вона ж може щохвилини вибухнути».

Взув туфлі, накинув шинель, взяв гранату і виніс. Хотів її закопати, але земля була як камінь — промерзла. Поклав гранату у канаву і накрив її сміттям. Швидко повернувся у теплу хату.

Наступного дня пішов чергувати на спостережний пункт. Приходить мій денщик з обідом.

— Послухай, Петре, тільки позавчора дав тобі нову гімнастерку, а вона вже розірвана.

— Це від австрійської гранати. Розірвало осколком.

— Що ти кажеш? Австрійці сьогодні не стріляли.

— Ні. Діти знайшли гранату й стали з нею гратися. Я саме йшов біля хати, коли граната в них розірвалася і трьох убила. Двох нашого господаря. Коли він пішов, то я подумав: «Напевно, моя граната...»

Так воно й виявилося.

Брат поїхав у відпустку у Москву.

Більшовики захопили владу у жовтні. Але до нашого віддаленого фронту їхня влада дійшла у листопаді, і то поступово. Я дуже хвилювався за брата. Напевно він брав участь у боях у Москві. Звісток не було. Нарешті з’явився його денщик. Брат був поранений під час боїв у Москві у ногу. Денщик приїхав за його речами й привіз мені розписку, щоб я одержав платню брата.

                                              ПЕРШІ ЗАХОДИ БІЛЬШОВИКІВ

Армія поступово розпадалася. Спершу наступила тиша, а потім братання. Більшовики надіялися таким чином досягнути миру. Це було на руку австрійцям — вони могли використовувати резерви в іншому місці. Був дивний стан: не мир і не війна. Одним з перших кроків комітетів солдат було позбавлення офіцерів денщиків. Мій денщик зовсім не хотів повертатися на службу у батарею, і я не мав наміру його туди направляти. Тоді я відправив його у відпустку і доручив йому відвезти додому всі мої численні речі і сідло. Потім я дозволив йому не повертатися у батарею, а їхати у своє село. Він чесно відвіз мої речі додому. Йому ж нічого не вартувало їх у мене вкрасти, але між денщиками й офіцерами виникала дружба, і вони переважно були вірними. Зникнення мого денщика не сподобалось комітетам. Мій господар погодився за помірну плату палити у печі, замітати у хаті і прати мою білизну. Я передбачав, що рано чи пізно мені доведеться покинути фронт, і тому залишив у себе лише тільки один чемодан і білизну для походу.

ВТЕЧА З ФРОНТУ

Повернувшись ранком зі спостережного пункту, я роззувся і ліг на ліжко. Зайшов унтер-офіцер дивізіону, який прибув з П’ятничан, де знаходився обоз дивізіону. На Буртах були я, три розвідники — вістовий і кучер з парою коней. Всі інші люди та коні дивізіону знаходились у тилу на віддалі 12 верст. Унтер-офіцер доволі недбало привітався і залишився стояти біля дверей. Я запитав, які новини в обозі. Він розповів

про людей і коней обозу і, прийнявши незалежну позу, повідомив про проведені  вибори  начальників — останню  моду  більшовиків.  Більшість старих офіцерів було обрано на їх старі посади, але не молоді офіцери.

—  Вам  також  прийдеться  залишити  цю  квартиру.  Новий ад’ютант дивізіону уже обраний.

— Хто це?

— Я.

Я кинувся до свого револьвера, що висів на поясі над ліжком. Револьвера не було. Мій жест, мабуть, передбачали, і його викрали заздалегідь. Але шабля була. Я її вихопив з піхв. Унтер-офіцер ураз зник. Я намагався  попасти  голими  ногами  у  туфлі,  але  при  моєму  збудженні  попав тільки в одну. Так з одною босою ногою кинувся за унтер-офіцером. Вулиця була порожньою. Я побіг до хати розвідників. Був сніг і мороз, але я нічого не відчував. Я влетів у будинок. Солдати стояли з карабінами у руках напоготові. Я не звернув на них жодної уваги, відсторонив рукою карабіни і пішов подивитися за велику піч. Там нікого не було (на щастя, думаю я тепер). Трясучись від збудження, я повернувся до солдатів. Їхні карабіни, направлені спочатку проти мене, ледь помітно опустилися. Приклади торкнулися підлоги, і солдати виявились у положенні «струнко». Але я усвідомив все лише пізніше. У той момент я був надзвичайно схвильований. Тремтячим голосом я сказав:

— Унтер-офіцер оголосив… що його обрали… Я ж кажу вам… що

нічого не поміняється… поки я тут… Зрозуміли?

— Так точко, пане прапорщику.

В цей час я опустив очі і з здивуванням побачив у своїй руці оголену шаблю і мою голу ногу. Це мене збентежило, і я, нічого більше не додавши, пішов до себе. На цей раз було дуже холодно і навіть боляче йти снігом босоніж. Я пішов доповісти про те, що відбулося, капітану Коленковському. Він уважно мене вислухав.

— Як ваш начальник я вас не схвалюю, — потім, помовчав: — Але, мабуть, я вчинив би таким же чином, якби я був на вашому місці і вашого віку, — знову помовчав. — Постараємося перетворити це нажарт, тому що я побоююсь, що будуть наслідки.

Незважаючи на збудження, втома взяла своє, і, повернувшись до себе, я заснув. Розбудив мене телефон. Я почув своє ім’я. У ті часи телефони не виключалися. Можна було почути всі розмови. Я взяв трубку, завмер і слухав. Тому що голос мого унтер-офіцера говорив:

— Товаришу комісар, прошу вас арештувати прапорщика Мамонтова.

— Що він зробив, ваш прапорщик?

— Він противився виборам начальників і гнався за мною з оголеною шаблею.

— Ну так арештуйте його.

— Гм… Я б хотів, щоби ви зробили це. Я сумніваюся, щоби наші солдати виконали мій наказ. Важко ж арештовувати свого офіцера. Ви ж знаєте…

— Добре, товаришу, я направлю у Бурти дванадцять кіннотників. Надіюсь, цього буде досить?

— Звичайно так. Прощайте товаришу.

Розмову було закінчено.

Я пішов до Коленковського і застав його одного.

— Вам поталанило. Ви попереджені. Кіннотники прибудуть сюди через дві години. Потрібно, щоби ви зникли до їх появи. Напишіть собі відпустку і прикладіть печатку дивізіону. Я підпишу за командира, ви поставите який-небудь підпис за комісара. Мабуть, вашим солдатам доручено за вами слідкувати. Направте їх по одному як можна подалі з дуже важливим повідомленням (три хрести). Потім направте кучера підкувати коней. Коли ви переконаєтесь, що вони насправді  поїхали,  попросіть  господаря  хати  запрягти  своїх  коней,  взяти ваш чемодан, накрити його соломою і чекати вас на повороті. Ви до нього прийдете, під видом прогулянки, зробивши великий гак. Їдьте у Кам’янець-Подільський і далі у Москву. Не потрібно говорити нічого іншим офіцерам, я їм потім розповім. Ідіть і не втрачайте часу. І Бог вам у допомогу. Все відбулося, як він сказав. Я домовився з господарем, кинув свою шапку у криницю, накинув на себе шинель і, посвистуючи й махаючи прутиком, пішов в іншу сторону. Відійшовши від села, я подивився, чи не слідкують за мною. На вулиці стояли солдати і дивилися у мою сторону. Тоді я почав кидати сніжки. Ця проста справа, мабуть, їх заспокоїла, вони зайшли у хату. Я продовжив прогулянку. Дійшовши до кургана, я повернувся — вулиця була пустою. Тоді, ховаючись за курган, я змінив напрям і пішов до шосе, де на мене чекав господар. Я сів у сани, і він погнав коней.

У КАМ’ЯНЦІ-ПОДІЛЬСЬКОМУ

Попавши у Кам’янець-Подільський, у двадцяти п’яти верстах від Бурт, я себе відчув у безпеці. Звичайно, кіннотники не будуть мене переслідувати, а унтер-офіцер буде радий позбавитись мене. Залишилося доїхати до Москви, а це було непросто. Армія демобілізовувалася  без  всякого  плану,  простим  дезертирством.  Натовп озброєних людей дезорганізував транспорт. Поїзди з теплушок ходили рідко, без всякого розкладу. Їх брали штурмом на кожній станції. Великий  натовп  озвірілих  солдатів  легко  піддавався  демагогічній пропаганді більшовиків. Офіцерів вбивали, викидали на ходу з вагонів. Особливо страшними були пересадки на вузлових станціях. Тут шу-

міла солдатня. Влізти у поїзд було практично неможливо. Люди очікували тижнями.

Тільки я розмістився у кімнаті готелю, у двері постукали. Зайшов усміхнений єврей.

— Здраствуйте, пане офіцер, як ви поживаєте? Чи не потрібно вам чого-небудь? Я можу дістати вам усе, що ви захочете.

— Дякую, мені нічого не потрібно.

— Не говоріть цього. Мабуть, вам що-небудь потрібно. Дівчину? Паспорт? Зброю? Цивільний костюм? Ні? Ну, відпочивайте. Я зайду завтра.

Він прийшов наступного дня.

— Здраствуйте, пане офіцер, чим можу послужитися?

— Ви говорили про зброю. Я хотів би купити револьвер.

— У добрий час. Довіртеся мені. Вам краще не виходити на вулицю. Місто заповнене солдатами, які пристають до офіцерів. Ви мені скажете, що вам потрібно, і я принесу вам сюди. Значить, револьвер. Якої системи? Патрони?

Він продав мені револьвер, хліба, ковбаси, сала і борошна. Доставив мене і мій чемодан на вокзал, запхнув у переповнений вагон. У нього всюди були зв’язки і свої люди.

— Ось, — сказав він посміхаючись, — а ви говорили, що нічого не

потребуєте.

— Я був не правий. Без вас я навряд чи зміг би виїхати. Дякую вам.

— Щасливої дороги.

__________________________________________________________
Про Сєргєя Мамонтова стаття в Вікіпедії