Дня 19.07.1917
рушила наша гуцульська сотня УСС із Золотої Липи офензивою вперед. Напрям був
на Куропатники – Збриж. На цей раз приділено нас до 35-го золочівського пішого
полку. Сотня числила неспона 200 стрільців, крім того, відділ скорострілів.
Москалі втікали
прожогом. Мало де ставляли опір, і то хіба лиш ніччю. По дорозі залишали обози,
гармати, стріливо. Траплялося, що скидали плащі і чоботи, щоб скорше втікати.
Від населення
довідувалися ми, як-то московські старшини всякими способами (переконуваннями,
погрозами) старалися привести втікаючих салдатів до вдержання становища. Та це
небагато помагало, кожний думав про те, як би то найскоріше дістатися домів. Правда,
була чутка, що Москалі стягають нові сили, гвардійські полки та навіть жіночі,
свіжо сформовані курені, щоб здержати наступ айстро-німецьких військ. Та поки
вони наспіли, ми жваво йшли дальше і дальше вперед.
Не треба й
казати, як нас населення всюди вітало. Головно за Серетом. Та це й не диво,
адже ж там стрільців ще не бачили, а тільки чули про їх. Тому й не знали як
гостити, де посадити. Зворушливі були то хвилі.
Йдучи так
вперед, щоправда, не мали ми страт у боях. Зате труди походу були чималі, спекота,
до цього обмаль води давалися взнаки. І не доставлювано харчів. Не диво, що
багато наших звалювалося з ніг.
Наш
відпочинок залежав уже від ворога. Тільки тоді мали ми змогу відпочити, як він
задержувався і бодай на ніч обсаджував становища. Інакше треба було йти і
ніччю.
Не один
стрілець падав від соняшного удару.
Так гнались
ми більш тижня. Дня 28.07.1917 дійшли до села Чорнокінці Великі. Там дано нам дозвіл відпочити ніч. Зараз відійшли ми на
площу за костелом і розбили шатра. Приїхала кухня, розділено обід, і кожний з
невисказаною насолодою приляг на зеленій траві. Щоправда, не один ласим оком
поглядав на село, в якому відбувався празник. А нас так гарно на нього
запрошували. Ще перед селом ждали на нас учителі, сільська старшина і багато
селям та просили сотенного команданта поручника Івана Бужора, щоб позволив
погостити сотню. Та цей мимо того що вже кілька місяців перебував між У.С.С.
(перенесений із 41-го пішого полку), не попустився того австрійського духа, не
зжився зі стрілецтвом, не пізнав їхньої душі. Тому й не пішов назустріч просьбі
населення, на превеликий жаль і здивування всьої сотні та зібраних людей. Але
кількаденні труди взяли верх і незабаром почулося з-під шатер здорове хропіння
сплячих стрільців. Знайшлися і такі, що не втерпіли, щоб не піти
попразникувати.
Ще треті
півні не співали, як нашу сотню затрівожено. Що сталося, крім старшин, ніхто не
знав. Примазано тільки, скоро збиратися… Ми кинулися до шатер, стали їх звивати,
складати набір. Не минуло 10 хвилин, як усі були готові. Не було часу митися.
Дехто тільки промив росою очі. Ледви вспіли взяти снідання до фляшок і зараз
рушили в похід.
Дорога вела
дальше направо, відтак попри ліс. У лісі була частина штабу. Тут сотня
задержалась, щоб одержати дальші прикази. Недовго ждали. Зараз вийшов полковник
35-го пішого полку, закликав команданта сотні Івана Бужора і розказав, у чому
річ. Тепер довідались ми, що Москалям прийшов на підмогу 4-й Гвардійський полк і
ставить завзятий опір перед Збручем. Треба їх викинути з Галичини. Треба то
треба! Для нас це не новина. Рушили ми дальше. Тепер ужс не йшли дорогою,
зараз, за лісом пішли вправо вскіс через якісь поля, стежками моміж гречку і
бараболю. Зрана була мряка, а тепер почав падати дощі Ми повитягали з
наплечників шатра, повбиралися начеб у які фелони й тихо сунули вперед.
За якийсь час
вийшли на пільну доріжку. З огляду на близькість ворога зарядив сотенний
охоронний похід. Наперед вислано одні рій. У рядах було чути ріжні балачки на
тему майбутнього. Кожний на свій спосіб старався вияснити чи вгадати, що жде
нашу сотню. На щось грізного ніяк не заносилось. Адже ж Москалі вже від Золотої
Липи ставлять лиш тільки слабий опір. Чого ж би тепер це мало відмінитися?
Тому, що гвардійський полк прийшов? Ми не раз за цю війну стрічалися із
гвардійцями, й виходило гаразд!
Так
розміркувавши на всі лади, різкою ходою йшли ми вперед. І хоч розмокла
подільська земля чіплялась за ноги і дуже утруднювала похід, мало хто з цього
що-небудь робив собі. Кожний мав охоту чимскорше допасти ворога, освободити
решту нашої Галичини і, як можливо, піти дальше на нашу вимріяну, легендою
оповиту Україну, "визволяти братів Українців з московських кайдан".
Не диво, отже, що й змучення мало хто чув.
Перед с. Бурдяківці
надибав нас один штаб. старшина і дав сотенному якийсь наказ. По одержанні того
наказу скрутили ми з дотеперішньої дороги наліво та попрямували до недалекого
ліса, залишаючи Бурдяківці направо.
Небаром стали
долітати до нас відгуки крісових стрілів, а то й гарматніх. Певно, якусь стежу
взяли Москалі під обстріл, думаємо. Нас ще не побачили, щоб могли обстрілювати.
Ідемо дальше. Сотенний післав до ліса один рій на розвідку.
Тим часом
сотня підійшла до ліса на яких 500 — 600 кроків. У ліс не мож було запускатись,
поки стежа не провірить положення. Стояти не було порадно, щоб не давати доброї
цілі ворожим гарматам. Поручник Бужор видав наказ прилягти на землю. Та ворожа
артилерія вже нас замітила. Зараз почали тріскати над нами перші вістуни
обстрілювання — шрапнелі. На щастя, були вони лихо вироблені. Траплялось таке,
що падали між нас, а то й під коні, що стояли зі скорострілами побіч, та шкоди
не робили. На чотири стрільна - одно вибухало. І то тріскало направо або і
позаду нас. А все ж таки не могли ми тут довше задержуватись, тим більше що
москалі стали вже обстрілювати нас гранатами. Треба було бодай зайти до ліса.
Саме на той
час вернулася стежа й донесла, що Москалі укріпилися за лісом у силі не більш
одного куріня та кількох скорострілів. Тепер ми стали розстрільною підступати
до лісу. Задержалися на його краю в рові.
Тут сотенний
приказав віддати команду декотрих роїв старим, досвідченим стрільцям. Не було
сумніву, що буде бій. Треба було приладитися як слід. Одні доповнювали
набійниці набоями, інші перебирали з наплечників у хлібники більшу кількість
набоїв, щоб мати їх під рукою. Товариші із пробоєвого відділу засоблялися в
ручні гранати (дотепер мали їх переважно в наплечниках). Вбирали спіжеві
шоломи. Деякі їли консерви. А тим часом гармати розігрались на добре. До мене
підходить товариш В. Ониськів (з Косова):
— Знаєш, Михайле, здається мені, що я цей
день не перебуду. Дав бим не знаю що, щоби цей день оминути... Коби хоч ще на
відпустку пішов — тоді най би було що хоче...
Я його
вговорюю, жартую, кажу, щоби прочуттю не довіряв і сміявся з усього.
— Хиба це, - кажу йому, - перший бій у нас? Не
такі бої перебували ми, та й нічого, а цього щоб не перебути?! Не такий чорт
страшний, як його малюють. От за пару хвилин наженемо Москалів... Ми підемо на
Україну, а ти поїдеш на відпустку.
—
Говори
своє, - відповідає мені. - Ти все однаковий - бій чи не бій. Та я так прочуваю,
що сьогодня мені не поталанить. Коби тільки не стати калікою...
По цьому став
переказувати мені дещо до своєї рідні. У нас уже так водилося, що перед боями
одні стрільці другим переказували деякі вістки до своїх рідних, передавали
письма, цінніші річі та т. и., мовляв, "як я поляжу, ти останеш і подаш
вістку, а ні, то навпаки..."
Від сотенного
прийшов наказ:
— Сотня становить третю розстрільну! Перед
нами дві розстрільні 35-го пішого полку. Лісом іти супокійно. На краю долів —
скорий вогонь і відтак наступ!
Сотня рушила.
В нас заграла кров. Кожний мимоволі стискав у руках кріса, начеб мав ось-ось
втопити його у грудях ворога... Перед нами в недалекій віддалі поступала друга
розстрільна. Над нашими головами тріскали вже ворожі стрільна, сиплючи оловом,
наче градом. Вуха разив тріскіт ворожих кульок "дум-дум". Напереді
грали вже скоростріли, приглушуючи своїм лоскотом пальбу розстрільної. Наші
скоростріли продиралися також лісом вперед. Незабаром стали нести ранених із
першої розстрільної. Питаємо:
- Що сталося? Чи ж би Москалі випередили
нас?
- Ні, — відповідають, - не випередили, а
тільки влучними стрільнами змели першу розстрільну.
Он як! То вже
одної розстрільної нема?!. Нічого! Дамо собі раду й так. Коби швидше!
На нашу чету
припало якраз продиратися через гущавину. Треба було собі прорубувати стежку
ножами, а то й половими лопатками, інакше годі було пройти. Зате безпечніше
було тут від "дум-дум" чи "кнальок", які, не долітаючи до
нас, розтріскувалися на самому початку ліса зараз, як діткнулися галузок.
Поки дійшли
ми на край ліса, звідки мали йти до наступу, попередньої розстрільної не стало.
Десь щезла... Тільки тут і там видко було ще вояка із 35-го пішого полку.
Багато лежало вже трупів. Треба було змінити плян ділання, щоб наступ повівся.
Направо від
нас провадив гостинець. По обох боках були глибокі рови, якими аж любо було
підкрадатися під вороже становище. Наліво також провадив у тому самому напрямі
- хоч із меншими ровами. Недалеко видніла балка. І нею можна було з невеликою
небезпекою підступити близько ворога. Між цими обома дорогами було московське
становище. Тому поручник Бужор приказав четареві Осипу Івановичеві з 1-ю четою
[йти] наліво, а булавному Н. Коникові з 2-ю четою направо підступати й окружити
вороже становище. Наші дві чети (3-тя і 4-та) ладились тим часом до наступу. Скоростріли вже уставлено.
Треба було прорубати собі ще в гущавині дверці до випаду. Москалі зауважили нас
уже добре. Весь вогонь спрямували в нашу сторону. Били цільно. Недаром
гвардійці. Наші ряди стали проріджуватися. Тут і там почулося взивання
санітарів.
Тепер заграли і наші скоростріли. Ми
також отворили скорий огонь. Цим треба було ослабити ворожий огонь і також
звернути увагу на себе, щоб тим часом крилові чети могли підсунутися й окружити
ворога. Це вповні вдалося.
Як тільки чети зрівнялися з ворожим
становищем, дано наказ "скоком вперід!". Зараз почали ми вибігати з
лісу, то падаючи щопару кроків, то підбігаючи скоком вперід. Виходячи з лісу,
треба було перескакувати через насип. І на цей, власне, насип спрямували
Москалі весь вогонь. Треба було добре вважати на догідну хвилину — коли
затнеться скоростріл чи закладають ленту з набоями. Тоді перескакувати вал!
Та тут обізвалась до нас ворожа
артилерія. Як перед тим била тільки на зади, тепер спрямувала огонь на нас.
Гранати і шрапнелі тріскали кругом. Наші скоростріли били поверх нас на
Москалів. Приходило гаряче.
Нараз московські скоростріли справа
притихли, пронісся наш боєвий оклик "Слава!".
Це булавний Коник зі своєю четою
вдарив остряками на московське крило і приневолив два скоростріли до мовчанки.
Також і зліва четар Іванович відкрив криловий огонь. Вирішальна хвилина!
Шрапнелі тріскали над головами, але
ми вже на це не зважали. Ліве вороже крило під напором чети Коника подається
назад. Зриваємося, стискаємо кріпко кріси в руках і вихром біжимо вперід, щоб
завдати вирішальний удар! Зі соток наших грудей лунає оклик "Слава!".
Допадаємо окопів! Москалі не
подаються. Бороняться завзято! Недаром гвардійці... Треба остряками викидати їх
з окопів.
Як дві хмари, гонені супротивними
вітрами, з лоскотом і громом зударяються зі собою й дужаються хвилину, поки
дужча не прожене слабшу, — так і тут зударилися дві лави грудей і стали борикатися...
Це найбільш кровавий, найбільш жорстокий, а заразом і вирішальний момент!
Тільки й чути було пронизливий свист і заглушуючий гук гарматніх стрілен, рідкі вистріли крісів,
сапання дужаючихся людських тіл, зойк ранених та стони конаючих... Скоростріли
замовкли, декотрі з добутих обертали вже наші на Москалів. Зразу годі було
зміркувати, чия побіда. Але тільки зразу, бо нараз ворожа лава трісла й
подалась узад. Рішилось!
Москалі, відстрілюючися, стали
втікати через річку Збруч. Здаватись не хотіли. Почалася лапанка. Траплялось
таке, що стрілець ухопив утікаючого москаля за плащ, той урвав поли або й
роздягнувся вмить і дальше втікав, та тут доганяв його кріс...
За тими, що були вже далеко, грали
скоростріли...
Але не всі москалі пішли врозтіч.
Подалося тільки ліве крило й середина. Праве крило перейшло наліво на горбок з
одним скорострілом. Заняли становище дуже вигідне. І були б здорово ще нас
перечистили, бо вже якийсь ранений гвардієць став направляти на нас
скоростріла, а сотня [наша] була як на долоні. Та поки він приладився, впав
стріл від нас і він повалився біля своєї небезпечної зброї. А заки другі надбігли, чета
четаря Івановича вдарила зліва й довершила діла... Вив'язалась ще коротенька
боротьба біля скоростріла, та москалі побачили, що вже нічого не вдіють,
скотили скоростріл у Збруч і піддались.
Тепер провірили
ми вислід нашої побіди. 5 скорострілів здобуто, сотки крісів і багато стрілива.
Москалів утікло, може, з 50, решта остали побиті, ранені чи полонені.
Наших втрат
годі було домислитись. Та й часу не було. Треба було користати з нагоди й
перейти Збруч, заки Москалі всіють розібрати місток і обсадити протилежний
беріг.
Через річку
перекинули були москалі двоє дерев,
покрили їх широкими, на метр, дошками. Був це місток. Дощок не прибивали, щоб
скорше мож було їх розібрати. Але не вспіли. Збігаючи згори, побачили ми, що
місток перебігають ще москалі, що тепер крилися по ямах, хатах і т.п. Тому й
місток стояв ще. Видно було, як за річкою старшини силували салдатів
обсаджувати окопи. Тож ми не надумувалися довго, пустилися бігом і разом з
утікаючими москалями перебігали через місток у село Збриж. По другій стороні
ріки одні стали виловлювати ще Москалів, а другі розпустили розстрільну й пішли
очищувати село. За селом ми окопалися і зладили можливий причілок. Перехід через
ріку Збруч був Здобутий. Ми станули на вимріяній землі, в Україні.
Розглянулись по
сілу – не таке, як у нас, хоч подібне. Пішли по хатах – людей нема. Пізнали, що
нагло повтікали, бо не вспіли навіть позабирати найконечніших річей. Находили ми
таке, бо як був у нецках розчинений хліб, так і оставили. Так само й миски з
харчем стояли на столах. Заходимо до одної пивниці. Нараз чуємо пронизливий
крик.
—
Змилуйтеся, не мучте нас! Як маєте убити, убийте
відразу.
Здивовані таким прийняттям,
стоїмо безрадні, не знаючи, що робити. Коли освоїлися з темнотою, побачили ми
перед собою навколішках кількох мешканців, зігнених у покірній, зрезигнованій
поставі. Питаємо про вияснення їхніх слів. Кажуть:
—
Як салдати втікали, силували всіх мешканців іти
з ними. Хто не хотів, тому
казали, що Австрійці всіх страшно
замучать. Нам тяжко було оставити хазяйство. Але тепер, як ви прийшли, то краще
забийте нас відразу, як маєте мучити.
Ми взялися
вспокоювати і пояснювати, хто ми, чого прийшли. За що воюємо і т.д. Зразу не
хотіли вірити. Але, коли ми дали їм волю робити що хочуть, тільки щоб не
шкодили нам і не втікали до Москалів, вспокоїлися й пішли до хати. Небаром повиходило
ще кілька родин. Це було доказом, що нас уже перестали боятися. За цей час
зійнялася ціла сотня і стала на постій у селі. Була в нас охота йти дальше, щоб
добути бодай ту батарею, що нам стільки дошкулила, але старшини заборонили. Ми обмежилися
тільки на виставлення полевих сторож. Ворожа легка артилерія замовкла, а
обізвалась тяжка. Почали бити «Іванами» (28 цм). Намагалися розбити місток
позад нас, щоб відтак піти приступом. Але це не вдалося. Нам особисто нічо не
пошкодили. Відтак почали обстрілювати село скорострілами.
Надранок змінив
нас один курінь 35-го пішого полка. Сотня під охороною мряки ввідійшла в ліс,
звідки вчера ще наступала. Тут, відпочиваючи, можна було почислити, кілько
коштувало нам здобуття переходу через Збруч. Не доставляло в сотні 30 людей –
29 ранених, один убитий – і то якраз мій друг Ониськів, що ще вчера так
прочував свій кінець… іду до його чети розвідатися, як то сталося. Кажуть таке:
Наша чета
підходила рідким лісом. Та поки дійшли краю, було досить ранених. На яких 10 –
15 кроків до краю ліса товариш ониськів вискочив з-за дерева і ще тільки
крикнув «товариші, вперед!», як тут і поцілила його ворожа кулька. Він мовчки
повалився долів. Підходимо – дістав кулею «дум-дум» у самі уста. Його почуття
сповнилося.
Зараз викопали
на тому таки місці могилу і, хоча тріскали ще кругом нас московські гарматні
стрільна, похоронили нашого товариша. Вже неживому прийнято Срібну медалю
хоробрости.
У цьому
наступі стратили найбільше людей наші дві середні чети. Крилові не стратили
майже ніщо. З команди групи прийшло признання для сотні та відзначення героям. Кажут,
що генерал Блюм, бачучи наш наступ, думав, що ми втікаємо в Україну, щоб там
піддатись. Тому сей час післав за запасом, щоб москалі не використали того на свою
руку. Та коли переконався, не міг надивуватись так удачно і скоро переведеному
наступові. Це був послідій бій У.С.С. з москалями на галицькій землі за
Світової війни.
Опубл.: Гуцули
у Визвольній боротьбі: Спогади січового стрільця Михайла Горбового / Упор.,
вступ, слово, примітки, додатки, біограф, дов. Р. Коваля, Ю. Юзича, П.
Арсенича. Серія «Українська воєнна мемуаристика». Т. 4. - Вінниця: ДП «Державна
картографічна фабрика»; Київ: Історичний клуб «Холодний Яр», 2009. – с.136-142
