Нарада в м. Борщів (Галичина). Настрої в «низах» армії. Підготовлення до заповідженого наступу. Приїзд Головного Отамана. Напередодні наступу на Кам'янець Подільський
21-го травня 1919 року, я одержав призначення на становище Командира 16-го п. Загону й разом із цим попередження, що Загін мусить бути готовий до наступу на Кам'янець Подільський, що має розпочатися водночас із загальним наступом армії УНР, 1-го червня 1919 року.
Це призначення сталося цілком несподівано для мене, а попередження про наступ, що мав розпочатися вже за тиждень, звичайно схвилювало мене й викликало чимало думок про можливість виконання обов'язків і завдань, що їх покладено на мене особисто та на молоду, ще не спаяну частину, без належних, як мені тоді здавалося, бойових традицій. Як старший, так і молодший командний склад 16-го Загону був мені невідомий, як рівнож не знав я, що уявляє з себе козацький склад щодо дисципліни й бойової підготови. Незадоволення старших командирів своїм попереднім начальником, полк. М. Шаповалом, що його вони задемоистрували, виславши до Головного Отамана делегацію з проханням замінити їхнього командира Загону, насувало думку про можливість існування в Загоні духу «отаманії»… Але всі мої побоювання й негативні припущення зникли з хвилиною, коли я пізнав ближче командний і козацький склад Загону.
У м. Борщеві відбулася моя перша нарада з командним складом 16-го Загону. На нараді були присутні: к-ир 1-го полку Синьої дивізії, полк. О. Вишнівський, к-ир 1-го полку Чорноморського Коша, полк. Є. Царенко; к-ир Збірного куреня, полк. В. Ольшевський; к-ир Кінногірського дивізіону, полк. О. Алмазов: полк. Г. Чижевський, сот. М. Чижевський та кілька інших старшин. На нараді виявилося, що новий командир Загону мав до своєї диспозиції видатних, національно-свідомих українських патріотів-командирів, що готові були жертвувати своїм життям в ім'я національних ідеалів. Кожний з них мав бойовий досвід і командний стаж; кожний був повний національного горіння, активности й рухливости. Треба спеціально підкреслити, що кожний з них мав свої окремі позитивні якості.
«Ми прагнемо чину й самопосвяти в боротьбі. Нам обридло партійне безладдя, безвілля, зневіра й отаманія. Ми хочемо твердої влади, рішучости й досвідченого керування в бою, а не так як це було дотепер, в наслідок чого Загін поніс, без потреби, тяжкі, неніджалувані втрати».
Ось такі прагнення почув я від командирів на нараді; на цій же нараді з’ясовано ними ті причини, що змусили були старший командний склад Загону просити Головного Отамана призначити нового Командира Загону. Причини були так обґрунтовані, що підозра отаманії в Загоні відразу в мене відпала.
Думки й заяви, що їх висловлено на нараді, свідчили, що серед українського вояцтва наростали нові течії, прагнення до дисципліни й до боротьби з отаманією, а головне — бажання-прагнення завести тверду владу в війську та державному центрі. Партійна гризня, що відбувалася в центрі, підривала його авторите в армії й зводила майже на нівець працездатність уряду. Тенденція політичних парій прищепити в армії ту чи іншу партійну доктрину, або втягнути до партії окремих вояків, а часом і цілі частини, викликала серед вояцтва, що добровільно несло на жертівник визволення України своє життя, ферменти й обурення, не кажучи вже про те, що така партійна тенденція ослаблювала дух і боєздатність армії.
Наше вояцтво здавало собі справу з того, що без усунення цих жалюгідних явищ, Уряд і армія УНР не будуть спроможні виконати в повній мірі їхні тяжкі завдання. Такі настрої панували в «низах» армії, але нарада в Борщеві ствердила, що серед командного складу й козацтва 16 Загону такі настрої прийняли цілком виразно-тверді форми. При такому настрою в Загоні, що перейшов до 3-ої дивізії як основа його бойових дій на фронті в 1919 році, мені було легко приступити до виконання обов'язків командира Загону.
Дивізія розпочала старанну підготову до наступу. Поповвалися запаси амуніції й харчів. З постачанням харчів не пішло легко. Дивізія перебувала в районі, що підлагав Команді Української галицької армії (Чортківська округа). Начальник округи, отаман Горобко, поставився до «наддніпрянців» недоброзичливо й тільки не допомагав харчами своїм східнім братам, але навіть протестував з того приводу, що постачання дивізії купувало харчі в його районі…
Несподівано до дивізії приділено 4-ий Гарматний полк (три батерії) з корпусу Січових Стрільців, що тимчасово перебували в складі УГА (не змішувати з УСС). Як матеріяльна частина батарей так і коні були в доброму стані. Взагалі ці батареї робили найкраще враження. Зате безнадійною виглядала справа організації кінноти за браком коней … Як у полках, так і в штабі дивізії не було ні одного кіннотника; коней не вистачало навіть для старшин штабу дивізії. Решта штабу відбувала переходи пішки. Усе це разом ускладняло керування дивізією і рухливість штабу.
Напередодні наступу, 31-го травня 1919 року, 2 дивізія мала наступний склад:
Піхота: 1-й полк Синьої дивізії. Командир полк. О. Вишнівський. Бойовий склад — 600 багнетів, кулеметна сотня і гармата.
1-ий Чорноморський полк. Командир полк. Є. Царенко. Бойовий склад — до 750 багнетів і кулеметна сотня.
Окремий курінь. Командир — полк. В. Ольшанський. Бойовий склад — до 350 багнетів.
Разом: до 1700 багнетів і 30 кулеметів.
Гарматна бриґада. Командир — полк. Г. Чижевський. Дві легких батареї — 8 гармат. 1 тяжка батарея — 4 гавбиці. Кінногірський дивізіон. Командир — полк. Алмазов (пізніше відійшов до свого Запорізького корпусу).
Дивізійна кіннота: не було зовсім…
Технічні частини: При кожному полку й кожній бриґаді були свої відділи зв’язку, що мали від 2 до 3 телеф. Апаратів і невелику кількість (від 2 до 3 кілом.) дроту. Штаб Загону мав 3 телеф. апарати, 3 кілом. дроту й 5 козаків до обслуги. Незалежно від цього, при штабі була невеличка автоколона, що складалася з авт, що їх здобув 1-ий полк Синьої дивізії в боях із більшовиками. Ця автоколона, під керуванням хорунжого повищого полку, Костя Ліневича, чимало допомагала штабові, обслуговуючи тил дивізії підвозом набоїв і утриманням зв’язку зо штабом армії.
Штаб Загону: Був дуже обмежений. К-ир Загону, він же нач. штабу та 3 штабових старшин. Відділу постачання Загону окремо не існувало: його ролю добре виконував начальник постачання 1-го полку Синьої дивізії, сотник В. Силенко.
Отже загальний стан Загону складався з біля 2 000 старшин і козаків, 30–35 кулеметів і 13 гармат, крім тимчасово приділеного дивізіону гірських гармат.
Водночас із підготовою до наступу в районі розташування Загону, провадилася бойова розвідка позицій ворога. Особливу увагу звернено на таємну розвідку. Чисельні наші замасковані розвідачі й розвідачки побували не тільки в Кам'янці Подільському, але й пробирались аж до Дніпра. Їм ставали в пригоді наші селяни, повстанці та втікачі. З повстанців того часу треба згадати «отамана» Точило-Гурського. Якийсь час він зо своїм відділом, що складався з 200 повстанців піших і 30 на конях, ставав нам у пригоді, але пізніше захорував на отаманію й зійшов зо сцени як шкідник.
За тиждень перед наступом, до місця скупчення 16-го Загону — м. Скала — прибув Головний Отаман, Симон Петлюра. Довідавшись, що частини Загону відбудовують міст через річку Збруч, що його спалено нами під час відступу, Головний Отаман виявив бажання подивитися на працю. Тому що червоні, час від часу, обстрілювали місце відбудови мосту з невеликого гаю, на східньому березі р. Збруч, Командир Загону, здавши собі справу з небезпеки, що загрожувала Головному Отаманові під час оглядин зруйнованого мосту, намагався скерувати увагу останнього на інші відтинки позицій, менше небезпечні, але без бажаних наслідків. Коли нарешті й відверте підкреслення небезпеки, що загрожувала в наслідок оглядин мосту, рівнож не помогло, нічого іншого не залишалося, як сісти в авто Головного Отамана, на його запрошення, й їхати туди, куди він хотів. Недалеко від мосту ми зупинили авто й залишили його під прикриттям косогору. Далі пішли пішки й за кілька хвилин буди вже на місці. Хоч було вже після 5-ої години по полудні, сонце ще дуже пекло. Козаки постійно направляли міст; дехто з них, напів голі, борсались у воді. Закінчивши розмову зі старшиною й козаками, Головний Отаман піднявся на насип, щоб краще зорієнтуватися щодо місцевості на східньому березі Збруча. Наша група, на чолі з Головним Отаманом, уявляла собою добру ціль для ворога.
— Пане Отамане! Тут дуже небезпечно стояти — зауважив я.
— Зараз, зараз… А це що за село? А куди ця дорога веде? — питав Петлюра.
Така байдужість, або бравість, удавана чи щира, видавалася мені не на місці й дуже мене хвилювала. Я намагався приспішити зміну місця швидкими відповідями, але вже було запізно, бо сталося те, чого я так побоювався: з гаю, на східньому березі Збруча, загримали рушничні постріли по мосту й кілька куль, пролетівши безпосередньо близько від Головатого Отамана, зарились у насип… Козаки вмить позлізали з мосту; вискочили на беріг і ті, що були в воді й усі побігли до рушниць. Петлюра не ворушився, було видно, що його спокій був натуральним і що його постава заімпонувала вояцтву.
— Звідки це вони стріляють? — запитав він із виразним зацікавленням.
Між тим, ворожі кулі вже рясно пролітали біля нас і вбивались у землю. Одна з них рикошетом закрутилася верескливо біля самих ніг Петлюри й, не спричинивши шкоди, впала на землю.
— Пане Отамане! Треба сховатися, бож це вже стріляють просто по нас — знову забрав я голос, але Петлюра не рушився з місця. З кожною хвилиною перестрілка набирала інтенсивности. Наша батарея розпочала обстріл гаю. Внизу, під насипом, санітари несли пораненого козака. Линше тоді Петлюра зійшов із насипу і ми вдвох залягли в рівчаку. Ще один раз я переконався, що Головний Отаман потрапить панувати над своїми нервами. У цей мент, по дорозі до мосту, наближалася піша сотня повстанців отамана Точило-Гурського. Довідавшись про присутність Головного Отамана, повстанні швидко переправилися через Збруч і повели наступ на гай. За годину на фронті був спокій і Петлюра від’їхав до Тернополя.
Як уже згадувалося, на західньому березі Збруча збереглися в доброму стані кілька рядів старих австрійських шанців, що стало нам дуже в пригоді: ми тримали на передовій лінії лише необхідну невелику варту з кулеметами, а решта вояків була розташована в найближчих селах. На відтинку Загону, через Збруч, малося два мости: один у с. Кудринцях, а другий — біля м. Скала. Під час посухи, р. Збруч можна було перейти вбрід у багатьох місцях. Ворог тримав свою передову охорону вздовж східнього берега Збруча. Головну увагу він звертав на напрямок сіл Кудринці, Слобода Рихтецька та м. Кам'янець Подільський й тому свої головні сили зосередив на лінії Слобода Рихтелька — Кадіївка — Должок, мавши резерву в м. Кам’янець Подільський. У м. Оринін червоні тримали сотню піхоти із сторожевою охороною в с. Гуків. З цих причин, найбільше бойових сутичок відбувалося в с. Гуків й Слобода Рихтецька. Перед нашим наступом на Кам’янець Подільський, повстанчий відділ Точило-Гурського вибив ворога з с. Гуків й тримав його в своїх руках. Наша розвідка працювала добре й тому сили й розташування ворога були майже докладно нам відомі. Бойові сили червоних, що стояли проти 16-го Загону, були наступні: а) 1 і 2 полки Басарабської дивізії, разом — 1000 багнетів і 8 легких гармат. Дивізія ця формувалася ще в московській армії, на початку революції, з мешканців Басарабії, якраз у районі Кам'янця Подільського. Большевицька влада залишила цю дивізію для заплянованої нею інвазії проти окупованої румунським військом Басарабії. б) Полк кордонної охорони — до 300 багнетів. в) Подільський полк — до 400 багнетів. г) Кінний відділ, що з нього пізніше з формовано кінну бригаду Котовського — до 150 шабель. д) Окрема гавбична батарея — 4 гармати.
Отже разом проти нас було: до 1700 багнетів, 12 гармат і кінноти —150.
Моральний стан совєтських військ не був нам докладно відомий, але можна було припускати, що не зважаючи на безладдя в їхньому запіллі, гострий догляд політкомісарів нівелював «революційну дисципліну» й сприяв витривалості червоних у бою. Треба підкреслити, що майже вся жидівська молодь Кам'янця Подільського зголосилася до большевицького війська й чимало з них були політкомісарами й командирами; було їх повно рівнож і в комуністичному Чека.
Щодо українського населення, то затьмарення й спантеличення його большевицькими демагогічними гаслами поволі уступило місце отверезенню. Реквізиції хліба в селян та контрибуції викликали спротив. Запідозрілі в «петлюровстві» були карані безпощадно. Особливо відзначалася своєю жорстокістю чекістка Соня, з походження жидівка. Вона сама розстріляла силу українців власною рукою, після нелюдського знущання над своїми жертвами. Найбільше імпонував їй наступний спосіб знищення своєї жертви: змусивши свою жертву лізти поміж її ноги, вона вбивала її стрілом із револьвера в потилицю… Чутки про це доходили до нас, але якось не вірилось у таку нелюдскість. На жаль, чутки ці справдилися на підставі зізнань безпосередніх свідків жертв «Чека», що їм пощастило якимсь чудом урятуватись. Само-собою, такі звірства витворювали серед нашого вояцтва виправданий антижидівський настрій. На це звернуто увагу й ужито всіх можливих засобів, щоб не допустити до яких будь протижидівських ексцесів, які лише деморалізували б наших вояків і плямували б військову гідність армії УНРеспубліки. Такий настрій серед 16-го Загону зліквідовано й здобуття Кам'янця Подільського не викликало яких будь антижидівських виступів. Не зважаючи на це, під час процесу в Парижі над убивцею сл. п. Симона Петлюри, цитовано з книжки жидівського журналіста «Погроми в Україні» згадку про погром, що його, нібито, вчинив у Кам'янці Подільському 16-ий Загін… (У книжці подано «3-тя дивізія»). Коли автор цієї праці увійшов був до судової залі, як свідок, то судовий оборонець вбивці, жида Шварцбарда, комуніст і рівнож жид, підняв повищу книжку й, махаючи нею в повітрі, закричав на всю залю: «Вуаля, анкор ен погромщик!» (Ось іще один погромщик!). Авдиторія суду, що складалася виключно з самих жидів, зареаґувала на цей театральний жест Тореса гучним сміхом…
Згідно з домовленням із повстанським отаманом Точило-Гурським, піші повстанці мали бути перекинуті ним до Кам'янця Подільського, щоб під час нашого наступу підняти там повстання; щождо його кінноти, то вона мала оперувати в той час у районі між Кам'янцем Подільським і Дунаївцями. Як можна було сподіватися, повстанський ватажок, Точило-Гурський, свого завдання не виконав і зник десь у невідомому напрямку…
Після аналізи загальної ситуація, я рішив атакувати ворога в його праве крило, що опиралося на м. Оринін і було найслабше червоними обсаджено. На підставі агентурних відомостей, ми знали, що ворог сподівався нашого головного удару з боку села Кудринці, в напрямку на Слободу Рихтецьку й далі, на с. Должок. Очевидно червоне командування прийшло до такого висновку тому, що такий напрямок був найкоротшою лінією (шосе), що вела до Кам'янця Подільського.
30 травня 1919 р., весь 16-ий Загін з'осереднвся в районі Скали. На відтинку від с. Кудринці до Дністра зайняли вихідну до наступу позицію сотні повітових командантів, що з них зформовано відділ, під командою полк. Ю. Ківерчука; в цьому відділі була значна кількість старшин у старшому віці. Полковникові Ківерчукові дано завдання демонструвати наступ на Слобідку Рихтецьку з таким найбільшим завзяттям, на який тільки його відділ спроможеться. Наказ наступу був короткий: «В ніч з 30 на 31 травня, 16 Загін зосереджується в с. Гуків, на шосе, що веде до м. Оринін. В ніч із 31 травня на 1 червня, о годині 1-ій, 16-й Загін, що його переіменовано 31 зрання на 2 п. Стрілецьку дивізію, вирушає колоною в напрямку на м. Оринін.
У авангарді 1-ий полк Синьої дивізії, під командою полк. О. Вишнівського. Завдання: здобути м. Оринін, вийти в запілля Рихтецької групи ворожих сил, розбити їх і зайняти м. Кам'янець Подільський."
______________________________________________________________________
* * *
