Спогади поручника Яна Новосада командира роти Корпусу охорони прикордоння Речі Посполитої «Скала-Подільська» батальйону «Борщів», Без дати, Хесєрес, Швейцарія

17 вересня 1939 р. на світанку частини Червоної Армії форсували Збруч в кількох пунктах на ділянці прикордонної роти «Скала-Подільська». Це була неділя, передбачались урочистості з нагоди військової присяги юнаків, які поповнювали три застави та запасний взвод роти. Вояки старших призовів, крім кількох, наприкінці серпня були переведені в ІІІ батальйон 163 піхотного полку, створеного з батальйону КОП «Борщів».

Протягом доби, що передувала цьому нападу, ми спостерігали посилений рух моторизованих та танкових підрозділів російської армії поблизу кордону. Більшовики заміряли глибину Збруча на численних бродах річки. Командири флангових застав доповідали наявність колон танків та вантажівок на довірених їм ділянках кордону. Я передавав наслідки власних спостережень з доповненням деталей від командирів застав до командування Бригади «Поділля» у Чорткові. Командир бригади підполковник Марцелій Катарба та його ад’ютант (одночасно начальник штабу) капітан Едвард Мажис апелювали до моєї свідомості та досвіду з попереднього року. Тоді росіяни проводили демонстративну концентрацію військ на нашому кордоні під час приєднання Заольжжя, відданого нам чехами. Тобто і це була демонстрація? 

Мої питання до командування не отримали конкретної відповіді. Відвідав заставу «Скала» та пост «у млині» тут же над річкою. Рух механізованих колон при ввімкнених фарах, голосні вигуки вояків з лівого боку річки викликали у мене почуття невпевненості та страху щодо відповідальності за долю застав «Бережанка» та «Збжиж». Командиром першої був плутоновий Новак, другої – плутоновий Ленарчик, який там жив з дружиною та восьмирічною дочкою.

Однак ще одна спроба отримати відповідь на мій намір перевести в «Скалу» гарнізон застави «Збжиж» не мала підтримки у моїх командирів. Після короткої розмови з старшиною роти старшим сержантом Каліським та командиром застави «Скала» сержантом Цвойдзінським, а також з підофіцером прикордонної служби плутоновим Шиманським, залишився біля телефону. Впорядкував таємну документацію. Залишив у скрині ту, яку вважав за найбільш таємну, зменшуючи вагу до кількох кілограмів. Решту спалив. Змучений та сповнений тривоги заснув. 

Розбудив мене телефонний дзвінок. Це пост «у млині»: «Пане поручнику, входять до річки, що маю ро…». Розмова обірвалася. Обидві флангові застави не відповідали на спроби додзвонитися до них. Підняв по тривозі запасний взвод роти, що був у повній готовності. Зголосилися усі підофіцери. Ми вибігли з подвір’я казарм. Канцелярист тягнув скриню з таємними документами. Ми з’єдналися з гарнізоном застави «Скала».

Світанок. У вузькій вулиці, що йшла з нижньої частини містечка, «від млина» колоною по троє просувався до нас кінний підрозділ. Я узяв карабін у найближчого вояка і вистрілив кілька разів у колону. Ми кинули кілька гранат. Затримали просування противника. Користуючись з ситуації, під захистом будівель і садів виходимо зі «Скали», перебігаємо відкрите поле за містечком і досягаємо краю ліса. Відстань біля кілометру пробігли на одному подиху. 

Тиша. Наказую палити забрані з собою документи. Вишикував юнаків в подвійну лаву. Нагадую про наші приготування до сьогоднішнього свята та приймаю у них присягу.

Згрупував підрозділ далі в лісі, висуваючи ручні кулемети та кращих стрільців ближче до краю лісу.

Ми побачили, які зі «Скали» виїхав ескадрон ворожої кінноти. Цього разу – в бойовому порядку. Визначені стрільці відкрили вогонь по сигналу мого пострілу. Відстань – 300-400 метрів. Падали вершники, падали коні. Відступаємо углиб лісу. Доходимо до лісництва «Скала» в угіддях графа Голуховського. Тиша, ані живої душі. Виходимо на західний край того чудового лісу. Чуємо гуркіт моторів на шосе, що виходять зі Скали: північному – до Чорткова, південному – до Борщова. Побачили групу чоловіків з ближчого села. Не вступав з ними в розмову, бо не знав, що їм сказати. 

Я шукав легшу дорогу, щоб досягнути наступного лісу, рухаючись на південний захід з думкою, що підрозділу батальйону ще чинять десь організований опір.

Наказав бігом перейти відкритий простір, щоб досягти найближчу лісову смугу. Між нами лежала польова дорога. Ми просувалися малими групами вздовж неї. Були вже десь на півдорозі, коли на нашому правому фланзі показалася ворожа кіннота.

Я підганяв. Лишалось ще двісті метрів до омріяного лісу. Кіннота розгорнутою лавою насувалася на нас. Перші вояки роти досягнули лісу та відкрили влучний вогонь. Було видно сполоханих коней без вершників.

У цей момент нас струсонув несамовитий гуркіт вибухів артилерійських снарядів. Вони вибухали серед їхніх кіннотників. Я підігнав останню групу юнаків до пришвидшення відступу. Нас продовжувала обстрілювати артилерія. Мене легко поранило в ногу уламком. Не відчував великого болю, міг продовжувати марширувати. Ми були в лісі. Втратили трьох стрільців та ручний кулемет.

Згрупував біля себе підофіцерів та рядових. Наказав зберігати повну тишу. Очікував на реакцію кінного підрозділу більшовиків, які оточили ліс. Дорогою, що відокремлювала нас від масиву лісу, їхали танки. У певний момент зупинилися біля нас. Я чекав, думав, молився…

Почув, що кіннотники, які нас оточили, вступають до лісу на конях. Ще раз знайшов союзника у неприятелі. 

Наказав жестами воякам: одні повинні були бути готовими кидати гранати, інші – зробити один постріл з карабіну. За мить вигукнув: «Вогонь! І за мною!». Ми перебігли дорогу між нерухомими танками ворога. Втиснулися вглиб лісу.

Перевірив особовий склад. Бракувало сержанта Цвойдзіньського та п’яти рядових. У мене болить нога. Немає капрала з поста в лісі. Маршируємо. Старший сержант Каліський та плутоновий Шиманський попросили про дозвіл на відокремлення від відділу та повернення до Скали. Поговорили ми по-дружньому. Проаналізували ситуацію. Юнаки плакали від втоми та страху.

У мене було враження, що в нас не було сусідів, бо не чув бою ані праворуч, ані ліворуч. Судячи по швидкості просування по шосе ворожих моторизованих колон, вирішив, що більшовики вже перетнули лінію долини річки Серет. Приймаю рішення: «Звільнити тих, хто хоче піти». Були ми недалеко від будинку лісника. Організував перекуску, закопали зброю. Юнаки походили з Борщова та Скали. Віддав їх під опіку підофіцерів, які також поверталися до родин. Ми попрощалися.

Зі мною лишилися троє познаньців старшого призову. Наклав пов’язку на рану. Нічого страшного. Марширували. Проминали далі більші чи менші лісові масиви. Зустріли поліцейського, який заблукав і хотів вийти до Дністра. Бачили керівника пошти з сусіднього села, який ховався, бо йому погрожували смертю за те, що не видає депозити власникам ощадних книжок.

Ночували в селищі польських осадників. Вони нам радили перевдягтися у цивільний одяг, бо більшовики беруть вояків у полон і українці вороже до нас налаштовані. Ми зняли з мундирів відзнаки КОП і тепер скидалися на рядових чи підхорунжих з 27-го піхотного полку. 

Зранку мусив розрізати халяву, аби натягти чобіт на ногу. Марширували. Просувалися поволі. Близько опівдня дійшли до будинку лісника. Зустріли групу артилеристів з якогось полку легкої артилерії. Нічого не змогли від них дізнатися, але лісник мені сказав, що ми недалеко від повністю польського селища осадників, тобто там до нас приязно поставляться.

Наші нові приятелі радили те саме. Перевдягтися у цивільний одяг. Не було часу виконати їх пораду. У селище в’їхав ворожий патруль, що складався з пари десятків вершників. Після короткого здивування їхкомандір наказав двом воякам відвести нас до дороги, що знаходилася десь за двісті метрів. Там були інші польські вояки під охороною кількох червоноармійців. Перш, ніж нас долучили до групи, їх командир нас питає:

Оружіє у вас єсть? – «Нєт», відповідаю.

А кто у вас командір? – «Я», відповідаю.

Почєму ви єво нє убілі? – запитує, звертаючись до моїх познаньців. 

Я їм перекладаю розмову. Тоді той командір, побачивши обурені обличчя вояків, наказав нас обшукати та долучити нас до групи.

Їхали вантажівкою до Заліщик. Дорогою переконував наших конвоїрів, що мене повинні завезти до шпиталю. Вдалося.

Я втік з потягу, яким нас евакуювали з пораненими вояками, переважно то були офіцери. Я знав місцевість, мав приятеля у Чорткові. Мені дали уніформу залізничника, виготовили посвідчення на моє прізвище (дозвіл на володіння та носіння зброї!).

_______________________________________________________________________________________

оригінал опубл.: Moje zderzenie z bolszewikami we wrześniu 1939 r. / praca zbiorowa. – Londyn, 1986 r. - S. 19-22.

переклад на українську опубл.: https://joanerges.livejournal.com/737115.html