Українська церква в Скалі

Опубліковано в: Скочиляс І. Українська церква на Борщівщині та інші сторінки національного відродження краю / Відп. ред. С. Т. Татарський, Київ 1992, с.6-23

Населення на території Скали здавна перебувало під впливом культових уявлень, первісною формою яких на Русі виступало язичество. Слов’янське поселення, що виникло тут десь у VIII-IX ст., стало не лише, політичним і економічним центром околиці, але і набуло слави осередку духовної культури. Польські археологи дослідили в 20-х рр. нашого століття на місці давньоруського городища в Скалі (сьогоднішні руїни замку) язичеський жертовник[1]. В радіусі кількох метрів знайдено товстий шар попелу, рештки жертвоприношень, характерні геометричні ознаки жертовника. Отже, можна сміливо твердити про язичеський тип давнього населення містечка. Слов’яни — далекі пращури — обожнювали сили природи, вірили в надприродний зв’язок між людиною і природою. На цьому грунті набули поширення тотемізм, магія, фетишизм. 

В результаті синтезу таких різноманітних поглядів на буття (повсякденне життя), взаємодію між елементами природи (в т. ч. і людини) у слов’ян з’явились різного роду покровителі, а згодом і боги. Головним був Род, бог неба і землі. Мабуть, йому і приносили жертви та поклонялись жителі городища над крутими і високими берегами Збруча. Род виступав б оточенні жіночих божеств родючості — Рожаниць. Важливу роль грали також божества, зв’язані з тими силами природи, які особливо важливі для землеробства: Ярило — бог сонця, Перун — бог грому і блискавки. Перун є також богом війни і зброї, а тому його культ особливо значним і впливовим був б середовищі князівської дружини. На периферії (а до такої відносилось і Скалецьке городище) панував Род. Відомі також в науковій літературі бог скотарства — Волос (Велес), Дажбог, Стрибог. Їм приносили жертви, інколи дуже численні. Це підтверджують і розкопки польських вчених в Скалі[2]. Тут язичеський культ відправляли в спеціально побудованих капищах, де і містився сам Ідол. В ролі першосвящеників виступали жерці — волхви, інколи — старійшини племені. 

Після безуспішних спроб активізувати і зробити об’єднавчим фактором язичество, київський князь Володимир (978-1015) вирішив прийняти на Русі християнство. Потрібно відмітити, що тоді перед ним не стояло питання про вибір між католицизмом і православ’ям — їх просто в той час не було. Суть вибору полягала у виборі церкви, яка б могла служити київській владі. 

Зміцнюючи церкву, державна влада мала намір зміцнити і Русь. В 988-989 рр. Володимир почав планомірне насаджування (а інакше не скажеш!) християнства. Спроби утвердження цієї релігії в Давньоруській державі робились і раніше князями Аскольдом в 860 р., княгинею Ольгою в 950-х рр. До речі, руські книжники і літописці запровадили особливу руську еру — літочислення, за якою відлік років вели від 860 літа — прилучення Русі до «християнської благодаті». 

Хрещення Києва, однак, зовсім не означає, шо слов'яни зі Скалецького городища також в цей час перейшли на нову, невідому їм і їхнім батькам і прадідам віру. Сучасні концепції зарубіжних вчених-українців в Канаді, США, Німеччині наводять на думку, що хрещення віддалених від Києва районів Русі (отже, і слов'янського поселення в Скалі) розтягнулось на кілька 

[1] Львівська наукова бібліотека (відділ рукописів). – ф.Шнайдера. – спр.6. (не пронумерована) 

[2] Там же

століть, аж до першої чверті XIII ст. Беручи такі постулати за основу, робимо висновок, що перехід слов’ян Скалецької околиці в лоно християнської церкви відбувся десь в ХІ-ХІІІ ст. Точніші і вагоміші дані могли б дати матеріали археологічних розкопок, але в зв’язку з недослідженістю території селища археологами поки що робити якісь конкретні висновки передчасно. 

На жаль, період до кінця XV ст. в історії Скали не залишив жодної згадки про існування там будь-якої церкви чи релігійної громади. В такій ситуації тільки ретроспективний метод допоможе нам привідкрити картину релігійного життя Скалецької парафії. Як відомо, в 1331 р. Поділля в ході впертих боїв було визволено литовськими князями Коріятовичамн від ординського іга[1]. В той час Литовська держава перебувала під впливом українського і білоруського населення, руська мова вважалась офіційною, великі литовські князі сприяли розвитку православ'я. Мабуть, при Коріятовичах розквітла і православна церква в Скалі. Адже абсолютна більшість її населення була українцями. А з ними князі не могли не рахуватись.

Перша історична згадка про церкву в містечку датується 1494 р.[2] Ревізуючи того року місцевий замок, королівський урядовець в числі інших споруд називає і руську (тобто православну) церкву з одним священиком. Документ не вказує, ім’я якого святого вона носила, відсутня і будь-яка інформація про її тодішній стан, рік побудови. Однак кілька рядків на вицвілому пергаменті дають беззаперечний доказ про існування православної церкви в Скалі. Факт тим більше важливий, що саме в цей час польська влада і католицьке духовенство починає боротьбу за витіснення православ’я з теренів Галичини і Поділля. В багатьох містах зникають церкви, прихильники східного обряду переслідуються. А Скалецька православна громада твердо стоїть в захисті своїх віковічних прав і переконань. Навколо храму гуртується міщанство, ремісники, залежне селянство. Цьому сприяло і місцеве українське боярство, яке поки що зберігало свою мову, традиції, релігію.

Українське населення Скали не тільки на перших порах вистояло в боротьбі, але і зміцнило свої позиції. Сутичка між католицькою православною церквами набула національного забарвленні. Під релігійним прапором корінні жителі містечка захищали себе від польського наступу.

І не безуспішно. Вже в 1530 р. в Скалі діяли два православні храми[3]. Вперше джерела називають і духовних наставників міщан, ними були священики Степан і Федір[4].

Шляхта доклала всіх зусиль, щоб зробити нестерпними умови життя настоятелів. Їх переслідували, заважали проведенню православних свят і обрядів. Але насамперед намагалися підірвати економічно. Якщо литовські князі звільняли духовенство від сплати податків і данин, то польські королі спеціальними указами зобов’язували українських духівників сплачувати 

[1] Молчановский В. Очерк извесстий о Подольской земле до 1434 г. – Киев, 1885 

[2] Грушевський М. Опись Подільських замків 1494 р. // Записки наукового товариства ім.Шевченка. – Львів, 1895. – Т.7. – с.7, 9 (AGAD. – Archiwum Skarbu Koronnego. – B.LVI. – Sygn.2878) 

[3] Zrodla dzejowe. – Warszawa, 1889. – T.XIX. – s.174 

[4] Там же.

численні податки. Так, 1530 р. Степан і Федір віддали в державну казну по 15 грошів кожний[1].

Податок «шос» в 1565 р. від Скали сплатили і 4 місцевих священиків[2]. Правда, на короткий час українському духовенству вдалося повернути собі втрачені, здавалось, назавжди, привілеї. На це вказує і люстрація (опис) 1570 р.: «В містечку попів руських є чотири, які нічого не дають через свої вольності»[3]. Очевидно, королівському двору більш важливим в час постійної загрози Короні із сторони Криму, Туреччини і Волощини був спокій на «Подільських кресах», ніж потенційна загроза виступу незадоволеного православного населення.

Саме на цей час припадає зародження і бурхливий поступ першого українського Ренесансу. Поширювались наукові знання, відкривались школи, відроджувались забуті національні традиції. Але ні аристократія ні шляхта українського походження не втримала в своїх руках дійсного проводу й ініціативи в національному житті. Українське панство було занадто залежне від польської соціально-економічної системи. Життя змушувало до компромісів і уступок. Привілейовані верстви не змогли втримати керівництва в національному Ренесансі. Це стало великою втратою для українського народу. В тодішньому феодально-ієрархічному устрої тільки панівні класи могли вільно будувати національне життя. В нових умовах зросло значення духовенства. Митрополит і єпископи, а також і священики по парафіях, вважалися представниками всього народу, який був позбавлений іншої політичної репрезентації (а держави не існувало з 1340 р.).

У своєму тяжкому становищі церква шукала порятунку в самому громадянстві, мусіла наблизитись до мас і зайнятися не тільки духовним життям, але й світськими справами.

Під церковною опікою організувались братства, школи. В другі половині XVI століття виникло братство і при Скалецькій православній церкві. На Брестському соборі 1596 р. Скалецький декан (тоді - намісник) поставив свій підпис як голова місцевого братства[4].

Братство в містечку стало організацією міщан. Вони, як відомо, існували при церквах з давніх давен, але спершу мали тільки релігійний характер: опікувалися церквою, дбали про її стан, у свята влаштовували зібрання Міщан. З цехової організації братства взяли щорічний вибір старшини, членські внески, допомагали зубожілим братчикам. Тому вони і набули широкої популярності. Правда, невідомо, скільки членів мало Скалецьке братство, хто в нього входив, яку конкретно роботу воно виконувало. Час безжалісно стер з людської пам'яті більшу частину цієї яскравої сторінки історії Скали.

В кінці ХVІ ст. наступ католицизму поновився з новою силою. Відновлено збір податків з українського духовенства. В 1583 р. три місцеві священики сплатили поборовий податок на велику суму[5]. Крім цього економічного гніту, почалися в містечку гоніння на спужителів культу, назріла 

[1] Там же. 

[2] Там же. 

[3] Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1903. – Т.7. – с.185 

[4] Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (X - поч.XVII cт.). Збірник документів і матеріалів. – Київ, 1988. – с.144 

[5] Zrodla dzejowe. – Warszawa, 1889. – T.XIX. – s.244

реальна загроза ліквідації української церкви як виразника волі народу в Скалі (як і по всій Галичині). Боротьбу за збереження православ'я очолив в містечку першосвященик Корнелій - людина енергійна, віддана справі народу. Та ситуація ускладнюваласъ не тільки польсько-католицьким наступом, але й протиріччями і кризою в стані самого православ'я. Після укладення Люблінської унії 1569 р. між Литвою і Польщею виникає нова могутня держава - Річ Посполита. Католицизм стає панівною релігією і в Литві. Розвиваються страшні для Східної церкви процеси: масові переходи шляхти, духовенсгва і віруючих у «латинництво» і примітивізація тих, що залишилися православинми. Некатоликам заборонено займатися торгівлею, їх не включать в ремісничі цехи, школи полонізуються.

В цих умовах особливо болісним був заключний удар «єдиновірної Москви» по єдності східнослов'янськото православ’я: у 1589 р. московська митрополія перетворюється в патріархат з чітко обмеженою юрисдикцією - тільки на території Російської держави. Київська митрополія - тобто територія України - віддається на поталу заґарбникам. Трагічна ситуація кінця ХVІ ст. поставила наше православне духовенство перед вибором:

1. Продовжувати нерівну і безнадійну боротьбу, знаючи, що це несе неминучу, часто фізичну загибель духовенству і неминуче окатоличення та полонізацію народу.
2. З’єднатися з польським костьолом, прийняти римо-католицьку конфесію, що викличе кривавий розкол, - у результаті одна частина народу загине, а інша неминуче буде полонізована.
3. Піти на унію (союз) з Римом, щоб зберегти обряд і національну самобутність, змінивши залежність від константинопольського патріарха на залежність від папи Римського.

Гамлетівське «бути чи не бути?» потрібно було негайно вирішувати. Іншими словами: рятувати конфесію, жертвуючи національною самобутністю, чи рятувати національну самобутність, жертвуючи конфесією?

У цей критичний для України момент вирішувати це питання випало духовенству. Більше не було кому. І Україна стала на шлях унії, тобто союзу західного і східного обряду. Унія – не результат змови вузького кола людей, а наслідок реальних, катастрофічних для країни обставин і тверезого їх осмислення більшістю духовенства, особливо вищого, та авторитетних світських діячів.

6 жовтня 1596 р. владики-уніати скликали у Бресті собор і публічно оголосили унію. Православні зібрали того ж оку другий собор, осудивши унію і порвали зв’язки з уніатами. В активну боротьбу проти унії включилось і населення Скали. Їхній намісник (декан) – Герасим Рождественський – був вибраний на другий, антиуніатський Брестський собор[1], і палко захищав православну церкву. Гострі дискусії, в яких активну участь брав і Скалецький намісник, призвели до того, що уніатам оголосили анафему. В складеному з 

[1] Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (X - поч.XVII cт.). Збірник документів і матеріалів. – Київ, 1988. – с.144

цього приводу документі серед інших свій підпис поставив Герасим Рождественський[1].

Виникла трагічна ситуація. З одного боку – неминучість і вимушеність прийняття унії, а з другого – жорсткі форми і методи, якими вона впроваджувалась. В різних місцевостях перехід населення з однієї конфесії на іншу відбувався по-різному: де з розумінням необхідності, а де з опором.

Невідомо, як довго, починаючи з 1596 р. православна церква в Скалі на чолі з намісником Г.Рождественським боролася за збереження прадідівської релігії.

Людей можна було зрозуміти. На протязі століть молилися одному Богу, вірили у правильність своєї церкви, а тут раптом вона змінюється. Та жорстокі умови, які Україні диктували історичні обставини, змусили і скалецьку громаду прийняти греко-католицький обряд. Коли і як це відбулося, невідомо. Але не пізніше початку XVIII ст., яке не було милостивим до документальної спадщини, і тому не залишило нам жодної згадки про релігійну громаду в містечку.

Нові сили в розвій греко-католицької церкви вдихнуло XVIII ст. Унія з Римом дала можливість зберегти в умовах латинізації та полонізації східний обряд, що забезпечувалось спеціальною папською булою. Якщо при впровадженні унії поляки надіялись таким чином зпольщити українське населення, то тепер вони переконались, що ошукані. Союз з Ватіканом дав зовсім несподівані для Речі Посполитої наслідки: він зберіг під лоном нової віри національну українську культуру, мову, звичаї. Відразу після унії українське духовенство відкрило парафіяльні школи, з’явились передумови для появи національної інтелігенції.

В 1672-1699 рр., коли Поділля перебувало під владою Туреччини, греко-католицька церква зазнала наруги і переслідування з боку завойовників. Тільки з відходом турків, в перших десятиліттях XVIII ст., почали відбудовувати зруйновані храми, утворюються стійкі релігійні громади.

Саме з цього періоду збереглися численні джерела, на основі яких можна відтворити духовне і релігійне життя українського населення Скали аж до наших днів.

Масова колонізація і збільшення числа жителів викликали необхідність побудови кількох храмів. Так в Скалі виникло три парафії, кожна зі своєю церквою.

Одна церква була побудована в Старій Скалі – Рождества Преподобної Діви Марії, а дві інші в самому містечку – Вознесення Христового і Святого Миколая.

Церкву Рождества Преподобної Діви Марії побудовано в 1717 році[2]. Тоді ж і освячено. Вона була дерев’яною, покритою гонтом. З ревізії, проведеної за благословінням архиєпископа Атанасія Шептицького 1730 року, довідуємося, що всередині святині знаходився вівтар, цинова гробниця і мирниці. Серед іншого інвентаря для відправлення релігійних обрядів були 

[1] Там же. 

[2] Національний музей у м.Львові (відділ рукописів та стародруків). – Справа 617. - арк. 274

келих циновий, апарати (одяг священника): один жовтий в квіти з епітрахілем, другий китайковий, цілий кольору однього, паскований, і епітрахіль до нього[1].

В ті далекі часи в церкві читали «Євангеліє», «Служебник», «Требник» на 470 стор. і другий «Требник» на 380 стор. (всі три книги видані у Львові), «Трафолой» друку Київського, обидві «Триходи» друку Львівського.

Громада Рождественської святині володіла значними багатствами: тільки грошима вона мала 500 золотих. На кошти тої ж громади куплено дзвін вартістю 15 талярів і книгу «Апостол Великий» у Львові. Другий дзвін вартістю 56 золотих купив і подарував церкві Ілько Федорів – мешканець Скали, третій дзвін придбав міщанин, прізвище якого документ опустив. Червертий дзвін на 80 золотих – власність пароха.

Обслуговував парафію отець Іван Пашовський[2], людина старшого віку, один з тих, хто відіграв важливу роль в остаточному утверджені греко-католицької віри в Скалі і захисті її від зазіхань польсько-католицького духовенства. Почав він правити в церкві Рождества Преподобної Діви Марії з 20 серпня 1710 року, коли за презентацією Загоровського – тодішнього Скальського старости, і за благословінням Варлама Шептицького, Львівського єпископа, був посвячений до вівтаря Рождественського храму. Ревізор схвально відгукнувся про Пашовського, записавши в книгу: «Сам статечний, метрики має належні»[3].

В містечку (його тоді, як свідчать документи, називали Новим містечком) гордо височіла інша греко-католицька святині – церква Святого Миколая. Як і Рождественську, Миколаївську церкву вправні скалецькі теслі спорудили з дерева, покривши гонтом. Це сталося 1725 року[4].

Як і всюди, всередині храму знаходився вівтар, цинова гробниця, мирниці. Майно складалося з цинового келиха, двох апаратів: зеленого з білими квітами і жовтою камлою, та чорного, з епітрахілем до них, при вівтарі числилися дзвінок і кадильня. Церковна бібліотека складалася з «Євангелія», «Служебника» на 470 стор.; «Триходи» кольорові на 51 сторінку, - всі друковані, а «Апостол» - писаний[5]. Перелічені книги були власністю священника.

При церкві знаходилося три дзвони. Одного за 70 золотих купив скалецький мельник, другого – Якоб П’ясецький, а третій вважався власністю панотця. Священником при культовій споруді виступає Григорій Свидницький, сумлінний настоятель і хороший сім’янин. В свою парафію він потрапив після того, як в Уневі 21 листопада 1716 р. його висвятили до вівтаря Миколаївської церкви[6].

Нарешті, третім Скалецьким храмом був Вознесенський. Його заклали в 1720 році в день Вознесіння Христового[7]. Серед інших церков середньовічної Скали цей храм мав трагічну долю. Багато зробивши для піднесення національного і релігійного світогляду парафіян, він відійшов в небуття. Та про 

[1] Там же. 

[2] Там же. 

[3] Там же. 

[4] Там же. – арк.274 зв. 

[5] Там же. 

[6] Там же. 

[7] Там же. – арк.274

це – пізніше. А поки що Вознесенська святиня несе в серця людей світлі устремління, непересічні завдання і віру в своє майбутнє. Ці ідеї активно і щиро проповідував з вівтаря отець Василій Левицький, затверджений тут Львівським єпископом Шептицьким і Скалецьким старостою Межейовським 30 травня 1722 р.[1]

Отже, можна сміливо припуститися думки, що розвій і остаточне утвердження унії на терені Скали припадає на 1700-1730 року, коли в ході відбудови життя унія стала народною релігією і за змістом, і за формою. Утворене Скалецьке намісництво об’єднувало греко-католицькі храми та громади. Крім Скали, - Іванків, Пукляки, Підпилип’я, Турильче, Залуччя, Нівру, Гермаківку, Шестовці, Лянцкорунь, Летаву, Збриж, Іване-Пусте, Почапинці, Новосілку, Чорнокозинці, Залісся, Сокиринці, Коцюбинчики, Босири, Бурдяківці, Лосяч, Давидківці, Жабинці, Гуків, П’ятничани, Бережанку, Мельницю, Худиківці, Горошову, Устя, Михалків, Пилипче, Колодрібку, Синьків, Зозулинці, Бабинці, Кривче, Хидиївці, Сапогів, Вовківці, Мушкатівку – всього 42 сіл і містечок[2].

Інший опис однієї зі скалецьких церков – Святого Миколая, походить з 1759 р.[3] Вартує повністю його процитувати: «Церква дерев’яна, дубова структури прибудовної, з трьома куполами, навколо будованими, з хрестами. В стінах добра, в дахах потребує ремонту, всередині є вівтар. В середині церкви підлога дерев’яна, в бабинці підлоги немає. В середині церкви двоє вікон, двері на завісах залізних, укріплені внутрішним залізним замком»[4].

Ось таким крізь століття постає перед нами храм Божий, в стінах якого до людей линули слова благословення, віри, доброти, миру.

В акті візитації (опису) того ж 1759 р. митрополита Галицького, Львівсъкого і Кам'янецького Леона Шептицького відтворено і внутрішній інтер’єр церкви. За «царськими воротами» знаходився дерев’яний вівтар, прикрашений покривалами, привезеними з далекої Німеччини. На дверях знаходилась ікона «Смерть Христа-мученика», стіни розмальовані зображенням Святих Апостолів, на яких були чотири намісних ікони.

Церковний інвентар для відправлення релігійних обрядів складався з дерев’яного хреста, двох точених ліхтарів, трьох хоругвів, процесійного ліхтаря, срібного позолоченого келиха, кадила і т.д. Священник користувався двома апаратами: одним жовтим, другим голубим[5]. З церковних книг знаходились: «Євангеліє» Львіське, «Служебник» Унівських, «Псалтир» і «Требник» Львівський. Біля храму, на парафіяльному подвір’ї височіла дзвіниця з трьома дзвонами. Очевидно, її почали будувати в 1758 р., тому що в рік візитації (1759) ще не була закінчена. Трохи далі, за кладовищем. На якому спочивали скалівчани з 1700 р., знаходилась школа. Як бачимо, вже в ті далекі часи греко-католицька церква стає центром духовного життя Скали. Діти простих селян і міщан здобували в парафіяльній школі початкову освіту.

[1] Там же. 

[2] Там же. – арк.274-283 зв. 

[3] Львівська наукова бібліотека ім.Стефаника (відділ рукописів). – ф.9.- справа 634. – арк.1 

[4] Там же. 

[5] Там же. – арк.1 зв.

Повним життя і задумів постає перед нами особа священника церкви Св.Миколая Матеуса Дроздовицького. Про нього збереглися уривчасті і неповні матеріали. Відомо, що на духовній ниві він почав працювати в містечку в 1753 р., коли Скалецький староста Адам Тарло видав привілей, за яким Дроздовицькому дозволялось приступити до виконання своїх обов’язків[1]. В 1755 р. привілей підтвердили митрополит Леон Шептицький і Скалецький декан. Парох ревно і наполегливо працював в лоні Христової віри, віддавався своїм душпастирським обов’язкам. Тодішній панотець був єдиним моральним провідником громади, в якій життя протікало тихо і одноманітно. Його енергійна діяльність на цьому фоні виглядала маленьким, але яскравим факелом.

Не зважаючи на досить холодне ставлення володарся Скали Адама Тарла до греко-католицької церкви, Святомиколаївський храм отримував від ньоо значні дотації і землі. На власні кошти староста побудував резиденцію священника, «віддав йому сад і город на вісім копачів». Парафії належали орні поля: «Під лісом на сім орачів», «Від Іванкова – на 12 днів орання»; «Під ланами панськими» - на 6 днів орання; «Від Гуківської границі, на Кузі» - на 12 днів орання. Крім того, храм володівсадом «від Іванківської границі» з сіножатями, другим садом в самому містечку. В згаданому саду містилася церковна пасіка.

На перелічені багатства парох виклопотав привілей Адама Тарла 26 квітня 1754 р.[2] Крім того, церква мала право вільного мелива.

Вище духовенство, перейняте духом реформ, енергійно проповідувало серед парафій сіл і містечок ідеї відродження краю. Микола Шадурський, генеральний візитатор митрополії, об’їздив більшу частину Галичини і Поділля, надихав на працю кращих з-поміж настоятелів церкви, входив в маси, під солом’яні стріхи приходських хат. В кожному поселенні він залишав так звані «реформаційні декрети» - свого роду зобов’язання для парохів і громад, дбаючи про піднесення греко-католицької церкви, виведення її на новий, більш якісний ступінь розвитку.

Не обминув Шадурський і Скали. Ось який запис залишив він разом з Яном Грамніцьким в книзі візитацій церкви Св.Миколая: «наказуємо пароху і парафіянам, щоб церкву в дахах поремонтувати, в бабинці посадку дали, клядовище огородили, дзвіницю остаточно закінчили. Про цілість церкви старалися. В послугу Богу і артикулам віри були б віддані. Шлюби затверджували. За кумів промовляти заборонено»[3]. Далі Шадурський дає настанови священнику: «В уряді пароха дуже похвалили, і щоб надалі не відставав, про спасіння душ своїх парафіян старався, основ релігії навчав, щоб ранком, в обід і ввечері за душі померлих дзвонив, в теології моральній щоб був зразком, черствість заховав. В речах церковних повинен бути порядок, в випадку якогось лиха в парафії повинен тримати порядок. До биття щоб не був схильний, і цнотам стану відповідав»[4].

[1] Там же. – арк.2 

[2] Там же. – арк.2 зв. 

[3] Там же. – арк.3 зв. 

[4] Там же. – арк.3 зв. - 4

Ось таким, за задумом вищого духовенства, мало виглядати моральне лице священника парафії. Як видно з відгуку про М.Дрогомирецького, останній був близький до описаного зразка духовного настоятеля.

Тим часом греко-католики все частіше зазнавали переслідувань польської влади. Шляхта нарешті зрозуміла, що в її інтересах було не допустити Брестської унії 1596 р. Греко-католицька церква ставала національною, а отже, небажаною католикам і Речі Посполитій. Примара цілковитої полонізації знову нависла над українцями Західної України, особливо в другій половині XVIII ст.

Та 1772 р. в результаті першого поділу Польщі Галичина ввійшла до складу Австрійської імперії. Нова влада затиснула шляхетську сваволю в жорсткі рамки австрійських законів. Ліквідовано значку частину польських костьолів і монастирів, а їх землю конфісковано. Греко-католики отримали рівні права з римо-католиками, наше духовенство дістало реальне правове і матеріальне забезпечення у вигляді щомісячної платні з релігійного фонду. У Львів відкрито греко-католицьку семінарію.

Якою ж виглядала церква С.Миколая (про дві інші – Воскресення Христового і Рождества Преподобної Діви Марії, з 1730 по 1795 рр. у нас немає даних) в описані роки? У візитації за 1780 р. читаємо: «Церква в дахах запалася, потрібно гонтом зновупокрити її. Має боргу 20 золотих»[1]. При ній діяло церковне братство, яке здійснювало опіку, догляд за храмом, керувало поточними майновими справами. Не названо прізвища пароха, але зазначено, «що в виконанні повинностей своїх добре себе зарекомендував»[2]. В церкві велися метрики, які того року «через недбальство не дуже добре писані»[3].

Як свідчать архівні документи, в останній чверті XVIII ст. Святомиколаївська церква переживала не кращі часи. І в наступні роки вона занепадала: валилися стіни, погнили підлога, куполи, гонти. В 1781 р. навколо кладовища впала огорожа, і нікому було її відновити[4]. Всередині святині покривала і скатертини лежали брудними, прецесійний інвентар попсутий мишами. Метрики рясніли чорнильними плямами. Священик не провадив науку в школі.

Після кількаразових нагадувань в 1780-1784 рр. громада провела ремонт церкви. Замінено гонти, дах, поновлено стіни та підлогу.

«Братство між собою немає єдності, в помноженні доходів дає малу допомогу»[5]. Цей витяг з давнього акту в деякій мірі пояснює, чому так довго тривала направа святині. А дзвіниця так і залишилася стояти напівзруйнованою.

Розпорядженням від 1783 р. урядовець Грамніцький зобов'язав пароха Тарнавського в найстисліший термін «школу для поміщення дяка і навчання дітей виставити»[6].

Гордістю і прикрасою церкви була Ікона Святого Миколая. На ній знаходились: срібна корона, п'ять дорогоцінних каменів. На іконі Божої Матері 

[1] Там же. – арк.4 зв. 

[2] Там же. 

[3] Там же.. 

[4] Там же. – арк.5 

[5] Там же. – арк.5 зв. 

[6] Там же.

— теж срібна корона і шість дорогоцінних зірок, на іконі Ісуса Христа — срібні корона і серце. Всього на іконах знаходилось 8 прикрас з дорогоцінного каміння.

Громада не завжди залишалась задоволеною службою пароха. Він часто випивав, не вів, як слід, релігійної відправи, занедбав церковні справи. Тому 1787 р. його звільнили з Скалецької парафії. Після відї’зду панотця ось яким побачив прихід візитатор: «Церква в доброму стані. Дзвіниця потребує ремонту. Кладовище занедбане. В церкві порядок»[1]. Описаний і церковний інвентар: «Корон срібних три: одна велика, друга середня, третя менша: ложок срібних п’ять; сердечко срібне одне; на іконі Святого Миколая промені і корона срібні; Хрест Спаса позолочений; позолочений келих з паленою зіркою і ложечкою; апаратів сім: один рожевий, другий гродольовий, третій білий в зелених і червоних квітах з зеленою розою, четвертий атласовий в жовтих квітах, п’ятий китайковий з жовтою мантією, шостий китайковий з рожевою мантією, сьомий китайковий чорний з мантією. На вікнах фіранок п’ять: рожеві, жовті і білі в квітах. Є 14 покривал, ліхтарів позолочених дерев’яних 21; книг релігійного змісту 8; хрестів прецесійних 2; хоругви дві. Дерев’яний хрест Спаса на великому вівтарі»[2].

Після 1787 р. священника в церкві не було, і нею кілька років опікалися вибрані від громади Констянтин Пліський і Теодор Молярчук. І надалі, незважаючи на проведений ремонт, храм, «через нестаранність церковних опікунів і парохіян» протікав[3], руйнувався. Шкільне подвір’я забрали для потреб пана, церковні поля заросли бур’янами.

На кінець XVIII ст. греко-католицька община в Скалі налічувала три церковні парафії, кожна зі своєю церквою. Крім вже описаної Святомиколаївської, тут ще діяли Вознесенська і Рождества Преподобної Діви Марії. Головною вважалась Вознесенська, в якій містилась і резиденція декана. Страшне лихо спіткало її в 1796 р. Тоді церква Вознесення Христового згоріла дотла[4]. Більше їй не судилося відродитись, хоч пам’ять міщан ще довго зберігала її добрі діла. Перед трагедією помер настоятель храму в 1787-1796 рр. Лотоцький. Новий священник Маковський почав працювати в деканальному уряді, який перенесено до Миколаївської церкви.

Служителі культу всіх трьох церков не сплачували жодних податків, зобов’язуючись лише найняти дяка і його утримувати. Вони мали право вільного збору дерева на опал. В 1787-1789 рр. у Вознесенській церкві правив Лотоцький, в Рождества Преподобної діви Марії – Абрагамович.

А тим часом становище українців в Галичині зміцнювалось, чому немало сприяли і священниками. З піднесенням освіти підвищився і їх життєвий рівень. Вони перетворювались на заможну верству населення, беручи за взірець польське панство. На жаль, перейнято і польську мову. Але це тривало не довго.

[1] Там же. – арк.7 зв. 

[2] Там же. – арк. 8 

[3] Там же. – арк.9 

[4] Там же. – арк.15

З початку ХІХ ст. зустрічаємо другий опис Скалецької церкви Рождества Преподобної Діви Марії[1]. Австрійський уряд, бажаючи знати реальний стан майна релігійних общин Галичини, віддав наказ піддати ревізії всі громади. За 1803 р. і маємо ревізію (опис) цієї святині: «Церква дерев’яна, ціла, на стовпах дубових, з трьома куполами, в цілому добра, з дзвіницею дерев’яною на стовпах. Під дахом, покритим тесаним гонтом. Оцінена в 300 золотих ринських»[2].

Ще раніше в документах вона зустрічається під 1777 р., коли місцевий староста Тарло подарував їй поле на 39 моргів і сіножаті на 17 моргів.

Настоятель храму жив у парафіяльному будинку, дуже старому, під солом’яним дахом. В ньому знаходилося дві кімнати з мурованою піччю і пекарнею. На подвір’ї розміщувалась хата, обора, стодола, стайня. Все це й складало господарство пароха.

Як і при двох інших церквах, діяла школа. Правда, була вона стара, плетена хворостом і покрита соломою. Побудували її парафіяни на власні кошти[3].

Таким чином, в Скалі на початку ХІХ ст. діяли, і досить успішно, три школи. Тому не дивно, що значна частина населення вміла читати і писати. Крім Біблії, Псалтиря, Катехизизу, вивчали основи світських знань. Разючий контраст з тим, що відбувалось на Східній Україні, під владою царської Росії.

З 1807 р. і до 1835 р. священником Миколаївської церкви виступає Тарнавський[4]. Мабуть, це син того Тарнавського, якого зустрічаємо на чолі парафіяльного уряду в 1787 р. В цьому немає нічого дивного. В галичині родові династії священників набули широкого розповсюдження, коли син від батька переймав і духовну владу і посаду, і, головне, знання й традиції. Не збереглося даних, наскільки довго рід Тарнавських ніс слово Боже в Скалі. Можливо, до 60-х рр. ХІХ ст.

Потрібно зазначити, Тарнавський енергійно взявся за справу. За короткий час, до 1810 р., проведено черговий ремонт Миколаївської церкви. Побудовано нову дзвіницю, в основному із залишків спаленої Вознесенської церкви. Активну допомогу подало парафіяльне братство. З річним доходом в 200-300 золотих ринських воно суттєво покривало основні витрати на будівництво[5].

З’явились при храмі і монахині, яких тоді називали «сестрами-служебницями». Їхня активна допомога, просвітня робота, широкі відчислення по 150-200 золотих ринських у релігійний фонд сприяли розбудові освітнього життя в Скалі.

Чергова візитація (опис) 1811 р. відмітила позитивні зміни: «Церква Св.Миколая жодного ремонту не потребує, всередині все добре, порядок і чистота. Дяк, в школі вміщений, штудіює обов’язки віруючих і дітей навчає»[6].

Братство настільки зміцніло, що отримало річного доходу на 1088 золотих ринських, а сестри-служебниці – 200.

[1] Центральний державний історичний архів у Львові. – ф.19. – оп.Х. – спр.232. – арк.6 зв., 36; ф..19. – оп.Х. – спр.233. – арк.1-25; ф.146. – оп.18. – спр.1371. – арк.22; ф.146. – оп.18. – спр.1378. – арк.2-2 зв. 

[2] Там же. – ф.159. – по.9. – спр.824. – арк.2 

[3] Там же. 

[4] ЛБН (в.р.). – ф.9. – спр.634. – арк.20 зв. - 32 

[5] Там же. – арк.22 зв. - 24 

[6] Там же. – арк.23 зв.

Між населенням і Тарнавським встановились тісні, дружні зв’язки. На запит урядовця зі Львова парафіяни відповідали: «Священник йде правильною дорогою, показує нам приклад»[1]. За старанням пароха до церкви прибули в 1816 р. нова хоругва, мальована на полотні, кадило, позолочений келих, ще одна хоругва з червоної китайки з образом Св.Миколая з однієї сторони, а з другої – з образом Св.Теклі.

В 1820 р. згадується про Миколая Користинського як настоятеля Миколаївської церкви. Можливо, він деякий час заміняв відсутнього з поважних причин Тарнавського. Останній повернувся в містечко через кілька років, між 1822 і 1827 рр. Коростинському не раз вказували на необхідність збільшення кількості дітей в школі[2].

В 1823 р. виникла ідея побудови нової церкви. Адже в Скалі дві церкви не могли вмістити всіх віруючих. Та через нестачу грошей ідея так і залишилась нереалізованою

Ян Тарнавський, бачачи важке матеріальне становище земляків, старався своїм коштом і стараннями утримувати церкву. В її розпорядження в 1825 р. поступив апарат на суму 20 з.р. до «захоронки», де сестри-служебниці виховували малолітніх дітей, прибули книга «Служебник», ліхтарики тощо.

І в наступні роки парох перебуває на висоті вимог часу. «Його богослужіння є показовим, а поведінка – прикладом для всіх», - відмічає документ[3].

Миколаївській церкві підлягала не тільки частина віруючих греко-католиків Скали, але і всі греко-католики сіл Бережанка і Трійці. Всього ціла парафія (частина Скали, Бережанка і Трійця) налічувала 1101 душу населення в 1827 році, а в 1835 р. – 1274[4].

Ставши економічно незалежними, парафіяльний уряд в 1827-1828 рр. замінив старі, дерев’яні церковні будівлі новими, кам’яними. Шпихлір, стодолу, стайню з возівнею і дві шопи побудували на кошти Тарнавського, і лише матеріал вділила домінія (панський двір).

Послідовно Ян Тарнавський здійснював шкільну політику. За його пропозицією віруючі в свята і щонеділі направляяли своїх дітей вивчати катехизис, основи світських знань. А до цього навчання проходило не регулярно, час від часу. Ідея побудови третьої скалецької церкви захопила його. На 1830 рік для мурування нової святині підготували необхідні матеріали[5]. Як пішла справа далі, чи почато будівництво, сказати важко. Документальних свідчень про це не маємо.

Та повернімося назад, в маловідомі нам події 30-х рр. ХІХ ст. на терені Скали. 1831 р. тут вибухнула епідемія холери, і всі підготовчі роботи по збиранню матеріалів на побудову нової церкви були припинені[6].

У ХІХ – першій половині ХХ ст. подвижницька діяльність греко-католицької церкви і розвиток української національної свідомості стали 

[1] Там же. – арк.23 

[2] Там же. - арк.26-29 

[3] Там же. – арк.29 

[4] Там же. – арк.29-32 

[5] Там же. – арк.30 

[6] Там же.

невіддільними. Першими ініціаторами нашого відродження були якраз греко-католицькі священники (І.Могильницький, Й.Левицький, М.Шашкевич, Я.Головацький, І.Вагилевич, С.Устиянович та інші).

Після 1848 р., коли революція в галичині зазнала поразки, головним об’єктом репресій стала унія. Робилося все, щою її ослабити, зменшити вплив духовенства на народні маси. Церкви оголошували аварійними і закривали. Виснажені до краю громади ставали перед вибором: або будувати нову церкву (а на це часто не було коштів), або згоджуватися будувати коштом шляхти костьол, що вело до полонізації. У 70-х рр. ХІХ ст. створено польську організацію «Організацію народову», яка також діяла в напрямку полонізації. Всі ці заходи безпосереднього спрямовувалися на ослаблення греко-католиків, створення нестерпних умов для їх існування. Негативну роль зіграло і москвофільство, яке переконувало українців, що вони ніякі не українці, а росіяни, що справжня їхня культура – це російська і т.п.

Все це призвело в деякій мірі до кризи в греко-католицькій церкві. Відвернути занепад, вивести віру на новий рівень нових завдань, зробити її фактом національного державоутворення судилося виконати новому поколінню священнослужителів.

В Скалі на кінець ХІХ сь. Діяли дві церкви – Св.Миколая і Рождества Преподобної Діви Марії. Головною вважалась Миколаївська, а в Рождественській (Стара Скала) свого пароха не було, і вона вважалась дочірнею стосовно Миколаївської. В «Шематизмах» - довідникових виданнях Станіславської єпархії – останній зустрічається в 1888 р.[1].

А інша святиня – Миколаївська – перебувала в такому аварійному стані, що її виррішили замінити на кам’яну. І ось в 1882 р. будівництво нової, кам’яної церкви Святого Миколая закінчили[2]. Того ж року її висвятили.

З 1867 р. в парафії правив священник Келестин Костецький, 1843 року народження. В той час він вважався досить впливовою людиною. Крім посади пароха, носив звання титульного радника Митропольної Консисторії з відзнаками крилошанина, катехита місцевої церкви[3].

В обох громадах налічувалося 2500 греко-католиків. У володіннях панотця знаходилося 130 моргів поля і 17 моргів сіножатей.

1886 року в містечко прибув новий священник – Олександр Левицький, якому судилося відіграти виняткову роль в українському русі в Скалі. З його біографії нам до 1886 р. мало що відомо. Народивсяв 1850 році, закінчив духовну семінарію в 1873-му. Людина прогресивних переконань, він до кінця свого життя був відданий національній справі, став справжнім проводирем містечка[4].

Перш за все Левицький взявся за організацію читальні «Просвіта» - духовного осередку корінного населення. На зборах 3 березня 1893 р. він виступив з пропозицією організації читальні. Наступного року з його ж 

[1] Шематизм всечестного клира греко-католицкой епархии Станиславской на рок 1888. – Станіславів, 1888. – с.218 

[2] Шематизм.. на рок 1882. – Львов, 1882. – с.249 

[3] Там же. 

[4] Шематизм.. на рок 1888. – с.218

ініціативи закладено громадський кооператив – позичкову касу[1]. З головою поринув парох в просвітнє життя. Багато сил, знань і енергії доводилось щодня віддавати поточним справам. Левицький подарував читальні щорічну передплату дуже популярної галицької газети «Діло». Активно допомагав священнику його син Модест, студент юридичного факультету Віденського університету. Кожного літа свої канікули він проводив у Скалі, допомагав заснувати, а потім і керувати роботою позичкової каси. Збори читальні за заслуги перед українською громадою нагородили Модеста Левицького почесною грамотою. Один просвітянин зазначив: «Він дав почин до заснування каси і шпихліра. Був головним мотором цілого руху і розвою читальні «Просвіти» в Скалі»[2]. Слава про скалецького пароха пішла не тільки на Борщівському повіті, але і по багатьох місцевостях Галицького Поділля. У Львові та ж газета «Діло» писала в 1895 р.: «Дякуючи невтомним трудам місцевого пароха о.Олександра Левицького, при читальні в Скалі повстала каса щадничо-позичкова… той самий діяч о.парох в містечку розбудив замилування до співу у себе і в околиці, поставивши в Скалі хор, з яким не повстидався би виступити і перед широкою публікою…»[3].

Керівником «Посвіти» Олександр Левицький залишався до 1912 р.

З 1912 р. парохом в Скалі став Вітольд Білінський (нар. 1862 р.). перед першою світовою війною церковна громада досягла найбільшого розвитку за всі часи свого існування. Миколаївську церкву тоді наділено трьома відпустами: на перенесення мощей Св.Миколая, на Марії Магдалени і на Покрову Пресвятої Діви Марії. Кількість населення греко-католицького обряду зросла до 2540 чол.[4].

Та перша світова війна перервала мирне життя парафіян. Починалась евакуація населення. Російська адміністрація. Яка з перервами утвердилася на Борщівщині з 1914 по 1917 рр., переслідувала священників, вбачаючи в них основних противників русифікації.

Після відновлення влади Польщі у 1920 р. на західноукраїнських землях для поляків виникла небезпека, що в умовах єдиної держави і з метою ефективного опору окупантам відбудеться зближення греко-католиків з православними. Щоб цього не допустити, розпочалась атака польських шовіністів на обидві церкви. Православних Польщі відлучили від Московського патріархату. Пінська унія 1921 р., коли єзуїти всерйоз обговорювали питання про переведення православних Західної України в латинську віру, відкрила новий етап переслідувань і репресій. В таких умовах скалецькому пароху Івану Дерев’янку довелося прикладати багато сил для збереження віри. Ставши настоятелем Миколаївської церкви в 1924 р., він почав боротьбу як з лівим, так і з правим крилом українського руху.

В багатьох випадках ця боротьба мала негативні наслідки для українського громадянства. Особливою гостротою виділялись непорозуміння між парохом і «Просвітою». Керівництво читальнею після війни перейшло до 

[1] ЦДІА у Львові. – ф.248. – оп.1. – од.зб.5018. – арк.56,58 

[2] Там же. – арк.89 

[3] Там же. – арк.90 

[4] Шематизм.. на рок1914. – Станислав, 1914. – с.143

людей комуністичних переконань, а це не зовсім подобалося панотцю[1]. Їх протистояння лише заважало консолідації сил проти польського наступу.

В середині 30-х рр., коли таємна поліція – офензива – розгромила осередок КПЗУ в Скалі, парох став більш активно співпрацювати з «Просвітою». Важливу діяльність Дерев’янко проводив в «Рідній школі», викладаючи там Слово Боже. Були і інші яскраві приклади благодійницької діяльності священника[2].

Такий період історії, як 20-30 рр., багатий на спомини очевидців, старожилів. В майбутньому це важливе джерело церковної історії містечка обов’язково буде використано. А поки що обмежимося кількома суттєвими зауваженнями. Архівний матеріал свідчить, що, все ж, українська церква в Скалі не слабла від безкомпромісної і часто непотрібної боротьби, а міцніла. Її підтримували не тільки висока релігійна свідомість, а насамперед національна свідомість населення. Багато в чому завдяки старанням Дерев’янка український визвольний рух міцно закріпився в парафії, не дав себе затоптати ніякими силами. Тому не дивно, що греко-католицька церква заслужила любов і повагу серед більшості людей. Своє право на існування вона завоювала багаторічною боротьбою за краще майбутнє свого народу.

Історичний шлях православної (XIII-XVII ст.) і греко-католицької (XVIII-XX ст.) церков Скали, який вони пройшли через страждання, боротьбу і віру в торжество справедливості, ще раз доказово ілюструє національний характер обох релігій, їх право на існування на вільній українській землі.

[1] ЦДІА у Львові. – ф.348.- оп.1. – од.зб.5018. – арк.175-234 

[2] Там же. – арк.234