ВТОРГНЕННЯ ДО ГАЛИЧИНИ В 1498 РОЦІ
З літописів Ходжі Саадеддіна, тому другого.
Вторгнення до Галичини за Яна Ольбрахта в році 1498.
Похід Бали-бея. Наймогутніший у слов’янських краях володар, король Лехів, спонуканий жадобою завоювань, підбурений братами та іншими одновірцями, яких не варто тут перелічувати, зібрав невірне військо з метою нападу на ісламські володіння. Оскільки його столиця була віддалена більш ніж на місяць дороги від кордонів держави, він, спорядивши численну піхоту й кінноту, на початку року 902 рушив проти країв правовірних.
Переходячи через Богдан (Молдавію), він затримався в цій землі й, посилаючись на сусідські зв’язки та братерство в невір’ї, звернувся до тамтешнього господаря, закликаючи його приєднатися до походу. Господар, який раніше вже зазнав ударів від воїнів ісламу та знав їхню силу, не наважився відкрито виступити проти мусульман. Проте, з огляду на страх перед польським королем і з огляду на спільність віри, він надав йому допомогу, забезпечив провідників і дозволив пройти через свою землю.
Невірне військо, перейшовши кордони, вступило на землі ісламу. Вони спустошували поселення, палили села, грабували майно й брали в полон мешканців. Звістка про напад швидко дійшла до Бали-бея, санджакбея Сілістрії, який був відомий своєю мужністю та досвідом у війнах проти невірних. Дізнавшись про вторгнення, він негайно зібрав свої сили й виступив назустріч ворогові.
Бали-бей, покладаючись на допомогу Всевишнього та на відвагу воїнів ісламу, рушив проти численного війська невірних. Хоча сили були нерівні, він не вагався вступити в бій. Зіткнення було запеклим; обидві сторони проявили завзятість. Проте мусульмани, підбадьорені вірою та прагненням до мучеництва, завдали ворогові тяжких втрат.
Невірні, не витримавши натиску, почали відступати. Відступ швидко перетворився на втечу. Багато з них було вбито, багато потрапило в полон, а решта розсіялася по лісах і болотах. Король ледве врятувався з невеликою частиною свого війська.
Мусульмани переслідували ворога, очищаючи краї від нападників. Вони звільнили полонених, повернули награбоване майно та відновили спокій у прикордонних областях. Цей похід став ще одним свідченням сили ісламської держави й немочі її ворогів.
Після розгрому невірних Бали-бей повернувся з честю та славою. Його подвиг був високо оцінений при дворі султана, а ім’я його стало відомим у всіх прикордонних землях.
Божевільний король Лехів, бачачи, як мало лишилося з його передової сторожі, охоплений страхом, у розпачі покинув свій табір, залишив спорядження, багатства, військові запаси й поспішно втік додому. Твердять, що 20 000 возів, наповнених усякими речами й предметами розкоші, потрапили до рук переможців і разом із господарем стали здобиччю передової сторожі ісламу.
Скориставшись переляком ворогів, за ними вислали загони легкої кінноти, які захопили в полон велику кількість утікачів і спустошили їхню батьківщину вогнем і мечем. Повернувшись із цієї виправи, господар свою частину багатої здобичі разом із бранцями відіслав у дар Високому Порогу Щастя, а взамін за вірну службу отримав коня, почесну хутряну одежу та значну суму грошей; золотою шапкою (юскюфом) його було вивищено над іншими співбратами.
Коли переляканий король Лехів утік до своєї землі, високий падишах призначив правителя Сілістрії, хороброго й розсудливого Малкоч-оглу Бали-бея, командувачем воїнів віри — для помсти за зухвалість невірних і покриття їхньої землі ганьбою пожеж і руйнування. З цією метою більшості румелійських правителів наказано було приєднатися до нього зі своїми військами. Бали-бей за короткий час зібрав під знаменами віри сорок тисяч добре озброєних вояків, рушив зі столиці своєї провінції, переправився через Дунай і вступив на волоську землю.
Господар із ознаками честі та пошани зустрів передову сторожу правовірних і, за звичаєм, забезпечив її всіма запасами харчів; сам же, вирушивши наперед, був провідником на своїй землі. Дійшовши до кордону Волощини, потрібно було перейти ріку Тарлу (Дністер); але оскільки без мосту це було неможливо, знайдені човни, зв’язані мотузками, послужили мостом, по якому все військо безпечно переправилося.
Ступивши на землю Лехів, Алі-бей, старший син Бали-бея, прийняв командування передовою сторожею, а молодший, Тур-Алі-бей, — ар’єргардом. Військо ж, щасливо проникнувши вглиб лехітських країв, обернуло на попіл багато укріплених замків і людних міст, а всі навколишні землі витоптало й спустошило переможною кіннотою.
Першою твердинею, яку зустріли на шляху переможців, був Терків (Чарнків?) — замок, збудований на березі ріки, укріплений і важкодоступний, із сильною залогою. Оскільки ріку можна було перейти лише мостом, а той був прикритий великими гарматами та всілякими засобами оборони, висланий для розвідки загін відкрив зручне місце для переправи вплав. Перейшовши таким чином ріку, військо вдарило на велетнів-невірних, що боронили міст, вирубало їх до ноги й, вступивши до твердині, наситило свій гнів і помсту їхньою кров’ю. Комендантів замку взяли в полон; вояки знайшли значну здобич.
Далі вони прибули до краю, що простягався безкраїми рівнинами, серед яких лежало величезне, мов море, озеро (ймовірно давній Lacus Amadoca). На його берегах було багато визначних міст. Захопивши їх зненацька, рушили до найбільшого з них, оточеного водами озера, без доступу з жодного боку. Обійшовши місто, серед сіл і літніх домів відкрили в лісі міцно збудований міст, по якому військо підійшло до замку. Побачивши, як ісламські воїни переходять ріку, залога зробила сильну вилазку, але, розбита, відступила до замку. Переслідуючи її, добровольці знайшли ворота ще відчиненими й увірвалися всередину. Після запеклої боротьби місто й замок було здобуто; запаси забрано, а дерев’яні укріплення спалено.
Далі військо дійшло до укріпленого міста Гологури (Гологори) і замку, званого Кіліялі. Мешканці, боячись наступу, тікали до цих замків із майном. Легка кіннота перехоплювала жінок, дітей і багатства, а поселення віддавала вогню.
Після кількох днів дороги дісталися міста, відомого як Ілі (Львів), з прекрасним королівським палацом. Найзаможніші мешканці, захопивши коштовності, ховалися в печерах, але їх захоплювали разом зі скарбами. Здобич була така велика, що кожен воїн узяв більше, ніж міг понести. Місто, яке неможливо було утримувати, спалили, а мешканців, як добрий люд для невільників, погнали в ясир.
Далі було місто Санадзд (ймовірно Сандомир), розташоване серед родючої рівнини. Переправившись уплав через ріку, мусульмани розгромили оборонців, спалили твердиню й повели мешканців у неволю.
Біля міста Радомці через сильну оборону замку обмежилися грабунком околиць. Тур-Алі-бей і син Яг’я-паші вирушили в різні боки; один здобув місто Біуска (Бжезини? Берестя?), спалив його й повернувся з великою здобиччю.
Інші загони спустошували багаті й людні краї; один із воєначальників, Хасан-воєвода, спалив сімсот домів і привів численних бранців.
Через величезну кількість здобичі повернення ставало важким. Бали-бей наказав палити й руйнувати все на шляху, щоб уникнути засідок. Довідавшись, що на дорозі велика ріка знищеним мостом і завалений прохід, він вислав Хасана для спорудження мосту. Після переправи війська два дні розчищали завалений яр і розбили оборонців.
Після ще однієї сутички, в якій жоден невірний не врятувався, Мустафа-бей із п’ятьмастами вершниками пограбував околиці, розбив охорону мосту, здобув місто Пермесела (Перемишль) і розграбував його, зокрема багатий костел, наповнений золотими й срібними статуями.
З подякою Богові військо рушило далі в напрямку Ак-керману та Кілії, на кордоні османських володінь. У останньому замку склали п’яту частину здобичі, належну самодержцю, після чого переможні загони розпущено по домівках.
Немає коментарів:
Дописати коментар