Сучасне село Лисівці в Заліщицькому районі, безумовно, досить давній населений пункт з цікавою історією. Цією статтею автор зробив спробу написати коротку історію цього села, на жаль, недоступність на даний момент деяких джерел, робить розповідь не такою об’ємною, як хотілося.
Початок писемної історії села слід шукати в той час, коли Поділлям володів князь Вітовт (1418-1430 рр.) і пов’язаний з ним шляхтич по імені Григорій Шип з Давидівців. Видається на те, що цей Георгій був місцевим шляхтичем, отримував у власність маєтки ще за короля Владислава, в 1403 році отримав у дарунок село Давидівці на дідичному праві (Про це надання в моїй статті про Шипівці). Власне тому він і почав писатися "з Давидівець". Давидівці це сучасне село Шипівці, сусіднє з Лисівцями.
Отже, коли Поділлям заволодів Вітовт, то за якісь заслуги подарував йому село Лисівці із записом 60 гривень. В архіві давніх актів у Варшаві (AGAD. - Zbiór Dokumentów Pergaminowych. - №7253) зберігається оригінальна грамота. Датована 8 вересня 1418 року, писана латинською мовою. Публікувалася польськими істориками на початку 20 ст. Крім того в грамоті йдеться ще про запис грошей на ще одне село - Набоківці на річці Вільховець, обидва села в Червоногродському повіті. В грамоті йдеться про те, що села ці "лежать біля границі з Валахією, та потрібно буде їх наново заселити людьми, скликавши з інших місцевостей". Постає картина малозаселеності Поділля після татарського панування, такі згадки в грамотах є досить частими [3, c.66, 5, c.122].
Логічно припустити, що Григорій Шип досить швидко заселив свої маєтки людьми, бо вже через кілька років, а саме 25 вересня 1422 року, отримав в того ж таки князя Вітовта привілей на те, щоб в своєму дідичному селі Шипівці, заснувати місто на магдебурзькому праві, при чому називатись воно мало після того Давидівці. Це досить унікальний факт, наразі авторові невідомі жодний інший факт заснування Вітовтом міст на території Поділля.
Сам Григорій, імовірно, не залишив по собі нащадків, бо через декілька десятиліть бачимо, що село Лисівці було вже в руках кам’янецього суді Зигмунда із Новоселиці та Ягільниці [4, c.192]. В 1469 році під час ревізії привілеїв на володіння маєтками він пред’явив документи із записом 100 гривень на Лисівці [3, c.66]. Отже перед цим на село було записано ще 40 гривень, до вже записаних князем Вітовтом Григорію Шипу. Весь маєток Зигмунда складався із сіл Кутківців, Лисівців, Лестківців, Мілійовець та Ягільниці [4, c.122].
Зигмунд помер десь в 1487 році. Не відомо точно, через брак актових документів, але десь в цей час Лисівці, разом із багатьма іншими селами, перебрали до своїх рук впливові та багаті шляхтичі Бучацькі. Вони сформували великий маєток із декількох десятків сіл на території Червоногородського повіту. З часом, як родина розросталась, і з’явилось багато спадкоємців, маєток переходив до них, так, в 16 столітті маєтком володіли Язловецькі.
Остання чверть 15 століття, позначилась частими та інтенсивними нападами татар та інших сусідів на Поділля. З цього часу, власне, мало відомостей про життя тут. Маємо лише одинокий подимний реєстр складений в 1493 році. З нього дізнаємося, що з села Лисівці було сплачено податку від 11 димів (тобто будівель), платив якийсь Федір, імовірно начальник громади - ватаман [3, c.66].
Остання чверть 15 століття, позначилась частими та інтенсивними нападами татар та інших сусідів на Поділля. З цього часу, власне, мало відомостей про життя тут. Маємо лише одинокий подимний реєстр складений в 1493 році. З нього дізнаємося, що з села Лисівці було сплачено податку від 11 димів (тобто будівель), платив якийсь Федір, імовірно начальник громади - ватаман [3, c.66].
Перші десятиліття 16 століття пройшли також під страхом татарським нападів, але повна відсутність документів, не дозволяє сказати щось напевно. Маємо перший реєстр з 1530 року, в якому бачимо, що з села Лисівці платився податок від 4 плугів [2, c.166]. Можна припустити, що в Лисівцях весь цей час, від кінця 15 ст. до часу, коли постав цей реєстр, постійно жили люди. Бо цей же реєстр показує нам страшну картину спустошення сіл на Поділлі, часто можна побачити, що те чи інше село "спустошене", або "наново засноване", або там зовсім мала кількість населення. Варто додати, що в 16 столітті землі на Поділлі не були поділені на лани, а податки платилися від т.з плуга. Одиниця ця є не чим іншим як дворище, відомих з попередніх століть, і містить в собі декілька житлових будівель, в котрих мешкають споріднені родичі. Саме тому важко встановити справжню кількість жителів села. Зазвичай в одному дворищі було 2-3 житлових будинки, іноді лише 1.
Наступний реєстр 1542 року показує, що з села Лисівці не платилося взагалі нічого, теж саме із сусіднім селом Шипівці (яке, до слова, так і не стало містом) [2, c.166]. Це може свідчити про спустошення татарами. І справді, за декілька років до того в 1538 році відомий великий напад татар.
Через 10 років, в 1552 році, аналогічний реєстр малює нам вже картину відновлення села, бачимо тут вже 5 дворищ, а також, відомість про сплату податку від жорен, що свідчило б про інтенсивну сільськогосподарську діяльність [1, f.169v]. Цей же реєстр засвідчує власника села - пана Язловецього, був це, імовірно, Юрій Язловецький в той час великий землевласник, тримав декілька королівських маєтків, та був відомим військовим свого часу.
Населення в Лисівцях швидко зростало, оскільки такий впливовий дідич, очевидно, старався для того, щоб збільшувати прибутки зі свого маєтку. Ще через 10 років, в 1563 р., маєтком вже володів син Юрія Язловецького - Миколай, який писався Монастирський. Він займав високу посаду в Подільському воєводстві - був кам’янецьким каштеляном. Отже реєстр показує, що в Лисівцях в цей час було вже 11 плугів (тобто дворищ), а також церква, яка була збудована тут, імовірно на межі 1550-60 рр. Цікаво, що податок платив від села не ватаман, а сам війт містечка Язлівець - Федір, дідичного містечка панів Язлівецьких [1, f.269v-270].
В наступні десятиліття на Поділлі, та в Лисівцях, зокрема, йшов процес збільшення населення, та як наслідок його соціального розшарування. Так, основною одиницею оподаткування, як вже говорилося, було дворище, на ньому виступає голова того об’днання селян, який і виконує всі повинності. Крім того, відомі ще такі категорії селян, як городники та халупники. Городники не мали власного земельного наділу, обмежувалися лише городом біля своїх будинків. А халупники не мали ні поля, ні, навіть, власного будинку, і мусіли найматися до заможніших односельців і жили в їхніх господарствах. З реєстру 1578 року відомо, що в Лисівціях було 18 дворищ (відповідно 18 селян, які відробляли всі повинності) та 9 городників. Крім того платився податок від виготовлення горілки та її продажу. Отже, можна припустити, що і корчма була в селі. В той час орендування корчми вигідний бізнес, якій приносив великі прибутки [2, c.274].
Реєстр 1583 року фіксує, крім 17 дворищ, городників, ще і одного халупника. Крім того, обидва реєстри показують, що і православні священники платили податок в розмірі 1 злотого [2, c.274].
Як вже було задано вище, Лисівці і багато інших сіл в Червоногородському повіті становили один маєток, що був у власності Язловецьких-Монастирських, коли в 1622 році рід згас, був складений реєстр всіх цих поселень. Зберігається цей реєстр у Львівській національній бібліотеці (відділ рукописів, фонд Чоловскього, опис 1, справа 45) [6, c.192]. З того часу маєток Язловецьких подрібнювався та переходив у власність різним дрібним шляхтичам, так що важко встановити хто був власником Лисівців в 20-40 рр. 17 століття. Маємо з того часу лише подимний реєстр 1629 рік, власника села в ньому не вказано, але маємо відомість про те, що в селі було 31 хата [7, c.205]. Також історик Микола Крикун в своєму дослідженні про населені пункти Поділля в першій половині 17 ст., що Лисівці згадуються в актових книгах кам’янецього гродського суду в 1610 та 1636 рр., імовірно у зв’язку із втечею селян [6, c.192].
Значний демографічний спад відбувся після початку повстання Хмельницького в 1648 р. Маємо з тих часів також декілька реєстрів, які малюють нам не надто яскравими фарбами ті реалії. Отже через два роки від початку повстання в 1650 р., в Лисівцях залишилось лише 2 хати, на це присягали в кам’янецькому гродському суді селяни Гринько Дащенко та Іван Гаврилінко з тих таки Лисівців [1, f.611v]. Сусідні Шипівці також були розореними, там залишилось лише 4 хати [1, f.632v]. В цьому таки реєстрі зафіксовано і власників Лисівців, однак документ настільки незграбним почерком написаний, що я затрудняюсь точно відчитати прізвище шляхтичів, - отже Лисівцями володіла в 1650 році Елізабета, вдова Луки Залескіцьонського (?).
В наступні десятиліття події не сприяли відновленню села, в 1661 році в Лисівцях було лише 4 хати [8, c.509]. Наступне десятиліття також не принесло нічого доброго. Українські гетьмани шукали протекції то в польського короля, то в московського царя, і щоб розірвати замкнуте коло гетьман Петро Дорошенко зрештою прийняв протекторат турецького султана. Почалась нова війна. Влітку-восени 1672 року турецька армія фактично захопила територію Подільського воєводства. Ця територія таким чином на довгих 27 років перебувала під турецькою окупацією. Вся шляхта з Поділля вимушена була евакуюватися за межі воєводства. В 1678-79 рр. шляхтичі на спеціальному суді вимагали в уряду виплати їм компенсацій за втрачені маєтки. З тих документів випливає, що перед окупацією турками Поділля, селом Лисівці володіли, або просто ж хотіли загарбати собі у власність це село наступні пани. Якась пані Пшерадовська, мала пред’явити документи на власність селом, але на першу сесію суду не з’явилася. Також спадкоємці пана Сємашка хотіли отримати компенсації з Лисівців. Зрештою, здається, все-таки Пшерадовська отримала компенсацію [7, c.136, 265].
Коли турки панували на Поділлі, в самих Лисівцях, як і в Шипівцях, точно жили люди. Це нам відомо з податкового перепису, який турки ж і проводили в 1683 році [9, c.43]. Звісно, господарство цих людей сильно занепало, оскільки Річ Посполити постійно вела війну проти турків, як не явну, то партизанську, а по мірі можливостей шляхта виводила звідси своїх підданих. Нормальне життя тут почалося лише з 1699 року, коли Подільське воєводство було повернуте Речі Посполитій . . .
В наступні десятиліття на Поділлі, та в Лисівцях, зокрема, йшов процес збільшення населення, та як наслідок його соціального розшарування. Так, основною одиницею оподаткування, як вже говорилося, було дворище, на ньому виступає голова того об’днання селян, який і виконує всі повинності. Крім того, відомі ще такі категорії селян, як городники та халупники. Городники не мали власного земельного наділу, обмежувалися лише городом біля своїх будинків. А халупники не мали ні поля, ні, навіть, власного будинку, і мусіли найматися до заможніших односельців і жили в їхніх господарствах. З реєстру 1578 року відомо, що в Лисівціях було 18 дворищ (відповідно 18 селян, які відробляли всі повинності) та 9 городників. Крім того платився податок від виготовлення горілки та її продажу. Отже, можна припустити, що і корчма була в селі. В той час орендування корчми вигідний бізнес, якій приносив великі прибутки [2, c.274].
Реєстр 1583 року фіксує, крім 17 дворищ, городників, ще і одного халупника. Крім того, обидва реєстри показують, що і православні священники платили податок в розмірі 1 злотого [2, c.274].
Як вже було задано вище, Лисівці і багато інших сіл в Червоногородському повіті становили один маєток, що був у власності Язловецьких-Монастирських, коли в 1622 році рід згас, був складений реєстр всіх цих поселень. Зберігається цей реєстр у Львівській національній бібліотеці (відділ рукописів, фонд Чоловскього, опис 1, справа 45) [6, c.192]. З того часу маєток Язловецьких подрібнювався та переходив у власність різним дрібним шляхтичам, так що важко встановити хто був власником Лисівців в 20-40 рр. 17 століття. Маємо з того часу лише подимний реєстр 1629 рік, власника села в ньому не вказано, але маємо відомість про те, що в селі було 31 хата [7, c.205]. Також історик Микола Крикун в своєму дослідженні про населені пункти Поділля в першій половині 17 ст., що Лисівці згадуються в актових книгах кам’янецього гродського суду в 1610 та 1636 рр., імовірно у зв’язку із втечею селян [6, c.192].
Значний демографічний спад відбувся після початку повстання Хмельницького в 1648 р. Маємо з тих часів також декілька реєстрів, які малюють нам не надто яскравими фарбами ті реалії. Отже через два роки від початку повстання в 1650 р., в Лисівцях залишилось лише 2 хати, на це присягали в кам’янецькому гродському суді селяни Гринько Дащенко та Іван Гаврилінко з тих таки Лисівців [1, f.611v]. Сусідні Шипівці також були розореними, там залишилось лише 4 хати [1, f.632v]. В цьому таки реєстрі зафіксовано і власників Лисівців, однак документ настільки незграбним почерком написаний, що я затрудняюсь точно відчитати прізвище шляхтичів, - отже Лисівцями володіла в 1650 році Елізабета, вдова Луки Залескіцьонського (?).
В наступні десятиліття події не сприяли відновленню села, в 1661 році в Лисівцях було лише 4 хати [8, c.509]. Наступне десятиліття також не принесло нічого доброго. Українські гетьмани шукали протекції то в польського короля, то в московського царя, і щоб розірвати замкнуте коло гетьман Петро Дорошенко зрештою прийняв протекторат турецького султана. Почалась нова війна. Влітку-восени 1672 року турецька армія фактично захопила територію Подільського воєводства. Ця територія таким чином на довгих 27 років перебувала під турецькою окупацією. Вся шляхта з Поділля вимушена була евакуюватися за межі воєводства. В 1678-79 рр. шляхтичі на спеціальному суді вимагали в уряду виплати їм компенсацій за втрачені маєтки. З тих документів випливає, що перед окупацією турками Поділля, селом Лисівці володіли, або просто ж хотіли загарбати собі у власність це село наступні пани. Якась пані Пшерадовська, мала пред’явити документи на власність селом, але на першу сесію суду не з’явилася. Також спадкоємці пана Сємашка хотіли отримати компенсації з Лисівців. Зрештою, здається, все-таки Пшерадовська отримала компенсацію [7, c.136, 265].
Коли турки панували на Поділлі, в самих Лисівцях, як і в Шипівцях, точно жили люди. Це нам відомо з податкового перепису, який турки ж і проводили в 1683 році [9, c.43]. Звісно, господарство цих людей сильно занепало, оскільки Річ Посполити постійно вела війну проти турків, як не явну, то партизанську, а по мірі можливостей шляхта виводила звідси своїх підданих. Нормальне життя тут почалося лише з 1699 року, коли Подільське воєводство було повернуте Речі Посполитій . . .
Джерела та література:
- Archiwum Glowne Akt Dawnych. - zesp.Archiwum Skarbu koronnego. - dz.I. - Sygn.45
- Jabłonowski A. Zródła dziejowe. – Warszawa, 1889. – T. 19
- Білецька О. Червоногородський повіт Подільської землі наприкінці XIV -XVI ст.// Міждисциплінарні гуманітарні студії. Серія: Історичні науки. 2017. Вип.3
- Михайловський В. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV - 70-х роках XVI ст. - К.: Темпора, 2012
- Михайловський В. Західне Поділля під володінням Вітовта у 1411-1430 роках: надавча політика у світлі документів // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. - Київ-Львів, 2004. Том 2.
- Крикун М. Поділля у XIV – XVIII ст. Статті та матеріали. - Львів, 2011.
- Крикун М. Документи комісарського суду Подільського воєводства 1678-1679 років. - Львів, 2015.
- Архив Юго-Западной Россіи. - Ч.7. - Т.2. - Кіев, 1890.
- Літкевич В. Історія села П’ятничани. - Київ, 2011
