«…була 3-тя година по полудню. Пільними дорогами тягнулися обози, піхота, цивільні підводи з біженцями, полеві лічниці, все разом хвилею помішане.
Дорога з Бурдяковець до Збрижа вела вздовж Збруча, відки розглядався вид далеко за захід і за ріку Збруч. Лани, засіяні доспілим збіжжям, потяті пільними дорогами, а збіжа хвилювало під подувом вітру. Ген далеко на заході темніли села: там був уже ворог. Синіли горбки з лісами: там люба Галичина, рідні села, міста, рідня, знакомі, все найдороще… Праворуч дороги, вузенька смужка землі, над Збручем, але ця ще наша, та за хвилю і з нею прийдеться розпрощатися. В долині пливе Збруч: це-ж наша сучасна Лєта, яка відділить за хвилю від рідної країни, де прожилося молоді, безжурні літа… Шумів він тихесенько, якусь пісоньку шепотів: тужну, сумну, жалібну… А в ньому купалося сонішне проміннє, у воздусі співав журливо жайворонок. І тихо, тихо всюди. А на душу находив смуток, в ожиданні чогось страшного. Небувалого… Часом перервала цю зловіщу тишину наша артилєрія, наче слала своїй країні останній прощалий привіт. Часом затарахкотів віз, що сюди заблукався.
Тишина панувала над цим полем смерти, поритим наскрізь окопами та безчисленними гарматними ямами, де тут і там видніли могили з березовими хрестиками. Через поля тягнувся кільчастий дріт. Ці поля були місцем недавніх боїв з часів австрійсько-російської війни. Над самим Збручем мріли війною виснажені села… Хотілося не думати про се, що доводиться покидати галицьку Україну. Малося вражіння, що кожний корчик дерева, кожній колосочок збіжа… знакомий серцю. Та даремні були зусилля!.. Побідила свідомість страшної епохальної хвилини. Відступати під напором ворога з рідних сторін, з рідних гнізд і оставити йому все на поталу… Але п цім боці Збруча бачив я, як дорогами їхали галицькі обози.
Терен над Збручем піднімається що-раз вище на схід: це вже Велика Україна. Там видно групи дерев, села, за ними поле й поле. А дальше на схід, горбки над Смотричем… От тамтуди вела нас всіх дорога…
І прийдеться покиути рідну країну – в ім’я великої ідеї. Підемо всі знову у бій з новим ворогом України. Але чи вернемося знов побідниками у нашу Галичину, чи всі вернемося і коли це наступить?
І сльози тиснулися до очей. А думка проходила одна за другою, одна сумніша від другої.
Ми зближилися до села Збрижі: село розложене по обох берегах Збруча. Дорогою, що вела з Чорнокінець, їхали довгі. Наче вужі обози, ступали піхотні відділи, ішла кіннота з ріжних бригад: з горба поволі з’їзджали в долину ріки, де стояв новопобудований міст. Все посувалося з мовчанкою, якось урочисто. Не чути було ні співів. Ні розмов, на лицях всіх малювався смуток, резигнація… Наче на якомусь похороні.
Один погляд на Захід, останній «прощай», останнє зітхання і сотня сходить в долину, до моста. Ось Збруч: вузенький він тут, не дуже глибокий, а яку велику роль відіграє він в нашій історії?
На мості стоїть якийсь старшина і числить переходячих.
Біля моста попрощав я рідний беріг, сльози потекли з очей, дехто шепотів молитву.. Справжня картина: «На ріках Вавилонських, там ми сиділи і плакали»… Деякі купалися в Збручі, мовляв, щоби гріхи пустити з водою…
Всі ступали якось нерадо, несміло… наче прочували, що негаразд нас там жде…
Це була картина, яка ніколи в душі не затреться, картина з-над Збруча, в дні 16-го липня 1919 року.
Артист-маляр мавби тут велике поле до попису і зробивби цим велику прислугу, колиби тоді був змалював кистю горе, всі терпіння, тугу, жах, які малювалися на лицях перехідників, галицьких Українців, що мусіли відступати з цих рідних сторін.
О 4-й годині 20 мінут перейшла саперська сотня міст. Який був готовий до спалення. За сотнею їхала артилєрія. Дорога вела під гору: у стіп її стояв штаб 3-ї бригади, відки вийшов наказ для сотні до подальшого відходу до села літави. Ми йшли селом Збриж. Вже пот ому боці Збруча. Село порите окопами. Доми побудовані з каміння, знищені гарматами. Гарна церква у візантійському стилю улягла частинному знищенню. В цьому селі стояли в 1917 році полки бувшого австрійського XXV-го корпусу, а гуцульська сотня Укрїнськиї Січових Стрільців» при тодішнім наступі австрійських військ, дня 29 липня 1917 року перша зайняла це село. Вже тоді, себто перед двома роками, лилася українська кров на цьому місці.. за Україну.
Селяни, при вході до села витали нас словами: «австрійці йдуть». А мені тоді дивно і смішно стало. Гарно витають на порозі Великої України, думав я собі. Але впрочім нема чому дивуватись, бо много з нас носило тоді австрійські однострої і на гооові такіж шапки. Проте треба було селянам, бодай прихапцем пояснити, що ми не австрійці, а українці, такі як і вони. Я переконався, що про наш прихід ніхто з селян не інформував. Тому вони, уважаючи нас за колишніх австрійців, почали до нас відноситися ворожо.
За селом широчезні дороги: відай російське правительство не жалувало землі під дороги. Цими дорогами їхали наші обози в кількох рядах, бо було куди розвернутися.
…
Ми йшли без перерви серед піль, засіяних буйним збіжам і пізнім вечером прибули до Літави. Тут застали ми повно обозів. Кінноти, вишкіл УСС-ів так, що тяжко було за квартири, хоч село величезне. Повечерявши, ночували ми таки на дворі, бо ніч гарна, тепла і місячна. Цілу ніч ми переїздили село обозом, в селі був рух, все шукало за приміщення та за своїми частинами. Селяни і в цьому селі, відносилися до нас як до «австрійців», не хотіли нас нічого продати, а як продавали. То дуже дорого. Мене дивувало, що тутешні селяни не топили ні деревом ні соломою. Місто цього виробляли вони з товарячих відходів т.зв. «паляниці», сушили їх на сонці, а відтак топили ними в печі.
Боєва ситуація цього дня вечером була менше більше така: большевики були від нас недалеко (ними був зайнятий Городок) і грозили наступом. Таким чином частини ІІ-го корпусу опинилися між двома фронтами: на заході поляки, а на сході большевики.
Ворожа постав тутешнього населення до нас як українців, брак амуніції, через що наш стрілець не був певний себе, брак одежі, білля, обуви, низький льон, за який годі було купити хліба, бо тодішній льон стрільця виносив 11 гривень в день, а при тім недостача харчів, брак відпочинку, як рівно ж незнання нашого політичного положення, це все причинилося до цего, що наше стрілецтво стало пригноблене і невдовлене та упало зовсім на дусі. Кожний з них ставив собі питання: «Чого ми сюди прийшли. Чого нас сюди ведуть, куди ми йдемо, в якій ціли. Чого взагалі йде УГА на Велику Україну, коли по тутешніх селах сидить повно молодих, боєздатних молодців і ще з нас сміються, що ми воюємо?». Кроми цього большевицькі агітатори, що безкарно крутилися, робили своє і поширювали в наших рядах деморалізацію…»
