місто Тарнів
В додаток до листа, висланого мною зі Львова від 27-го лютого маю подати
слідуюче. Зі Львова до Скали я виїхав 28-го лютого і до Скали прибув у середу 1-го березня. При в’їзді до Скали кидається у вічі сила біженців, які з цікавістю і великим заінтересованням зустріваються всякого нового чоловіка, що з’являється в місті з українського державного центру у Тарнові. Сила і характер запитань про діяльність уряду і про військо та працю Ради Республіки свідчить про щирі симпатії до УНР та про те, що всі надії на можливість повороту на рідну землю вони зв’язують з її іменем. Переважна більшість серед біженців — євреї. Є їх тут біля 3,000. Тікають щодня, і переважно класа дрібних торговців, з-за того, що большевики заборонили всяку торгівлю і люто переслідують спекуляцію різного роду. Дехто втік і від мобілізації. Займаються тут торгівлею та спекуляцією, а деякі і продуктивною працею: вступають на роботу до підприємств, відкрити пекарню і т[ак] д[алі]. Крім євреїв втікають і українці — інтелігенція та селяни. Селянські втікачі — це головно хлопці призивного віку від 18 до 26 років, з місцевостей дальших від кордону (з-під Нігина, Дунаєвець, Нестеровець, Солобковець і т[ак] д[алі]), де большевики вже перевели мобілізацію. В нейтральній прикордонній смузі мобілізації ще не було. Зараз тут переводиться лише регістрація (м[іж] і[ншим] регістрація учителів одбулась тут 1-го березня). Ці втікачі шукають собі праці. На станціях вони носять грузи, навантажують вагони і т[ому] п[одібне], а ті, що не знаходять тут праці, розходяться по селах на сезонні весняні роботи. Вони кажуть, що будуть чекати того часу, коли буде організовуватись укр[аїнська] армія і тоді вступлять до війська. До лагерів, безумовно, не хотять йти. Настрій їх антибольшевицький.
Українських інтелігентних втікачів зараз небагато, бо вони в Скалі не затримуються довго, а роз’їжджаються по містах Галичини і Польщі. В Скалі є кілька учителів, урядовців місцевих установ та військових старшин. Дехто з них займається торгівлею і відкрити тут склепок різного дрібного галантерейного товару. Другі жиють з перепродажу різних речей (шкіри, одежі), інші — спекулюють грішми. Місцеві українці-галичани заклали «Комітет допомоги біженцям», який відкрив тут інтернат при місцевій «Просвіті» на 30 осіб, кухню для біженців, для котрої селяни постачають різні продукти (бараболі, муки, буряки, фасолю і ін[ше]). Комітет видає щоденно хліб (1Ѕ–2 ф[унти]), гас і дрова. Настрій цих біженців пригнічених, відчувається зневір’я, чути незадоволення, яке виливається у нарікання на уряду. Помітні дуже упадок духа і деморалізація, яка наштовхує на такі вчинки як: добровільний вступ до польської армії і і[нше], до чого вживаються заходи у Борщеві перед офіцером призначеним для переведення мобілізації. Дістали новіші запевнення, що будуть прийняті. Щодня число втікачів зростає. Втікають не лише з прикордонної смуги, а і з дальших місцевостів. Під час мого перебування там, з Ушицького повіту прибуло четверо осіб, з тих один сельський учитель. З Кам’янця по кілька чоловік інтелігенції різних націй і полу втікає щодня. За час мого чотирьохденного перебування до Скали перейшло з Кам’янця 13 чоловік, з них сім жінок з одною дитиною.
Взагалі утеча з України робить в Скалі вражіння масового явища, яким вона в дійсності і є, коли взяти на увагу, що втікають не тільки на Скалу, а й через інші прикордонні села (Сокиринці, Підпилп’є, Мартинівка і інші). Польська влада видає їм легітимації на право прожиття в Скалі, а ті, хто хоче їхати далі одержують цілком вільно перепустки в найближчій дефензиві. Дорожнеча в Скалі, в зв’язку з напливом біженців, страшенна. Помешкань вільних немає ні в місті, ні на селі, бо в кожній хаті є кілька біженців (1–2). Платять від 100 до 200 м[арок] п[ольських] тільки за ночліг. Хліба, цукру, тютюну і всякої живини є в місті доволі, проте ж ціни на них дуже високі. Хліб коштує білий 100–110, чорний — 60 м[арок] п[ольських] за фунт. З грошей найкраще ходять і найвищих курс мають «миколаївські» рублі:
«100 рублівка» коштує 600 м[арок] п[ольських] (має найбільший попит), «50 руб[лів]ка» = 200 м[аро]к п[ольських], «10 руб[лівка]» = 35 м[арок] п[ольсь]к[их], 3 і 5 — по дві і три марки за карбованець. «Ринські» також мають різний курс в залежності від величини купюри; дрібні ж навіть не мають ходу (обігу).
Курс укр[аїнських] грошей (1,000 к[а]рб[ованців], бо такі там тільки є в обігу) не є сталий і дуже часто хитається від 47 до 52 м[арок] п[ольських] за 1,000 к[а]рб[ованців]. Найбільш стало тримався курс: 50 за 1,000 к[а]рб[ованців]. Подекуди розрахунки за товари відбуваються і українськими грішми по зменшеному курсу.
Торгівля з Україною набрала так широкого розмаху, що до Скали приходять і приїздять підводами з глибокого Поділля (Уш[ицький] пов[іт]), не кажучи вже про прикордонні села. Шлях зі Скали на Гуків ніколи, буквально, ні на одну хвилину, ні ранком, ні пізнім вечором не є вільний від людей і підвід.
Большевики не можуть, очевидно, справитися з таким масовим явищем, яке нагадує колишню чумачину, з тою тільки різницею, що торгівля зараз не може провадитись дуже інтенсивно й на велику скам’ю, і не виходить з-поза рамців дрібної торгівлі. Причиною того є большевики, котрі стараються ставить всякі можливі перешкоди. Іноді, що зрештою залежить від патруля, роблять самі старанні обшуки, причому розбирають навіть вози і роздягають селян. Відбирають мануфактуру і сіль.
Особливо пильно шукають чужої валюти. Всі гроші, крім «совітів», відбирають, а за «миколаївські» розстрілюють (переважно євреїв). Але й такі суворі міри не можуть спинити того жвавого торгівельного руху модерної заграничної торгівлі совітських держав. Селяни їздять і ходять групами, і в місті розташовуються так, що кожне село займає певний куток. Мануфактуру переховують під одежею, обвивають нею і руки і ноги. Поляки не ставлять жодних перешкод. Завдяки остільки великому рухові через кордон дуже легко і багато переходить большевицьких шпигів. Їх виловлюють сливе щодня по кілька чоловік. До цього спричиняються не в малій мірі селяни, що приходять на ярмарки, видаючи тут відомих їм комуністів. Через це останнім дуже трудно переховуватись і працювати в Скалі. Напередодні мого приїзду піймано було таким чином чотирьох комуністів. На другий день знову двох, а ще за день арештовано армійського «воєнкома», на котрого вказали селяни. У нього знайдено було кілька сот тисяч «миколаївських» грошей.
Шпіонаж більшовицький повсталений в Скалі очевидно добре. Як казали мені особи, якім довелося в цьому переконатись, в Кам’янці дуже добре освідомлені, що діється у Скалі. Так на другий вже день там відомо хто приїхав до Скали, а згодом — й кого з цих осіб треба очікувати в Кам’янці, або деінде. Законспіруватись відомій в Кам’янці людині тут важко.
Зі Скали до Кам’янця утворилася своєрідна постійна комунікація. Перевозкою людей, листів та грошей спеціально займаються селяни тогобічні та жиди. Останні спеціалізувалися, головним чином, на доставці до Кам’янця і назад (за 5,000 к[а]рб[ованців] і більше по умові, що залежить від кількості) листів та грошей і навіть різних речей.
Перевозкою людей промишляють кілька селян з прикордонних сел Кам’янецького повіту. Ця справа набрала навіть деяких форм організації. В Оринині існує на краю містечка «свій» етапний пункт, де євреї полагоджують справу перевозки з совітською міліцією. Щотретього дня у досвітку або пізнім вечором виїжджає одна або дві підводи з кількома пасажирами. Переїзд коштує 35,000–40,000 карбованців. Причому перевезти можуть «с ругательством» і без документів, але у відповідному одягу. Відмовляються ж категорично перевозити тих, хто є у призивному віці, с[еб]т[о] осіб від 18 до 26 років. Завдяки такому жвавому рухові Кам’янець — Скала дуже легко організувати постійний зв’язок з тим боком і одержувати все, що потрібно.
Вся еміграція в Скалі жиє надіями на скорий поворот додому, чутками про формування укр[аїнської] армії, про відправку її до Румунії, звідки буде починатися наступ, про те, що чотири повіти має скоро перейти до поляків, та про поширювання повстань на Україні. Обидві останні чутки знаходить собі авторитетне для місцевої людності потакування у офіційно поставлених біля тих справ осіб.
Інформації з Кам’янця і околиць
З Кам’янця тікає всяких хто може. Найбільший контингент втікачів дає зараз жіноцтво, яке приїздить до своїх чоловіків. Вони (втікачі) оповідають слідуюче.
З нових наказів опубліковано зараз наказ про звезення сельського інвентаря
в одне місце для улаштувнаня навесні спільної обробки комунальним способом землі. Зараз по селам роз’їжджає повітовий агроном і на сходах сельських переконував селян, щоб виконали цей наказ та доводив раціональність новопроектуємих форм с[ільського] господарства. Наслідків ніяких. Селяни обурені страшенно таким рабівничим наказом і кажуть, що прийдеться большевикам відбирати інвентар хіба зброєю. Другий наказ виданий в зв’язку з втікаючого насе-лення, забороняє виїжджати з Камінця дальше як на 10 верст. Але це тільки має силу на папері, з якими життя там давно не рахується.
Большевики не почувають свого положення міцним, про що свідчить їхня нервовість. Дама, яка служила в штабі DXLI полку, що стоїть у Кам’янці, оповідала про часті тривоги, коли комуністи не спали цілими ночами і озброювались всі поголовно. Про людське око вони пояснювали це небезпекою з боку Румунії, але дійсною причиною була боязнь вибуху незадоволення і розрухів у війську.
В штабі одверто між своїми говорилося про внутрішню війну. Начальник господарської частини того ж полку одержав таємного наказа про те, аби майно було готове до того випадку, коли треба буде його здати в інтендатуру для евакуації.
Військо (т[о] є[сть] козаки) незадоволені комісарами й чекістами і нарікає, але не одверто, зі страху перед шпіонажем завдяки чому панує серед нього страшна і гнітюча атмосфера загального недовір’я. Був випадок у Кам’янці, як один солдат обдертий і босий вдарив по фізіономії чекіста, який питав у нього документи.
Персональних змін в «исполкоме» і інших установах його на відповідальних постах не було. Інтелігентних працівників (сил) не має в вистачаючопотрібній кількості, бо ніхто не хоче йти на службу, за те мізерне 6,000-чне утримання «совітами», та в той час, коли обіцяного пайка не видають. В канцеляріях страшне безлюддя і саботаж, навіть у військових, якому ніякий комуністичний бог зарадити не в стані.
На мітингах комуністи заявляються щирими прихильниками миру, але кажуть, що буржуазія Заходу з її наймитами (Польща, Румун, Петлюра і Греків, і ін[ші]) не вірять їх миролюбним настроям, і що треба все ж таки бути готовими і міцними до весінньої військової акції.
Життя громадське у Кам’янці завмерло. Громадянство стероризоване, розбите, дезорганізоване, ніякими спільними інтересами чи то громадського чи навіть приватного характеру не зв’язане. Мара зоркошпигуючого комуніста або агента ЧК ввижається на кожному кроці. Знакомі не навіщають один одного з перестраху перед обвинуваченням в змові. Доходить до того, що на вулицях чи в публічних місцях стараються уникати знакомих зустрічів. Навіть на вулицях бояться вітатися, щоб тим не навести на себе тіні підозрілого знакомства з неблагонадійними людьми. Вигляд міста сумний: на вулицях пусто і всяка нова людина, що з’являється до Кам’янця легко стає помітною. Ходить по місту дозволяється до 8-ої год[ини] (по совіт[ському] до 11-ої).
Жахлива картина міського життя стане повною, коли додати ще сумні потаті зголоднілих обивателів з печаттю одчаю на лиці. Вони все ждуть приходу ізбавителів українського війська чи то поляків, чи румун, відсуваючи цей щасливий день з 5 на 15 і 20 числа кожного місяця. В останній правда час обиватель зневіришись починає обурюватись на… уряд УНР, який досі тільки й був предметом його чаянь.
Дорожнеча страшна: хліб 500 руб[лів] «совітами», сірників коробка 250 карб[ованців] або 750 рублів. Всі склепи замкнені, а підвозу з села продуктів немає жодного. Населення навіть заможніше давно вже не бачить нічого окрім картофлі і мамалиги.
Університет не думають вивозити. Заняття йдуть повним ходом. З Одеси і Харкова приїхали навіть професори (4). На чолі ун[іверсите]ту Волянський. При ун[іверситет]ті відкритті підготовчі до університету курси для учнів старших клас шкіл середніх, які (класи) сов[ітською] владою скасовані. Студентам обіцяний був пайок, але він не був виданий, бо студентство було дипломатично закликано пожертвувати свій пайок на «голодающую Москву».
З балачок з селянами (з дальших околиць по той бік Кам’янця з Нестеровець, Нігина і ін[шого]) виявилося, що большевицьких військ там небагато. По значним лише сельським пунктам розкидані невеличкі отряди совітської охрани, які часом звуться місцевими ЧК.
Почта до Кам’янця приходить, але не регулярно. Військові (тому що їздити
можна тільки військовим) потяги прибувають і відбувають з Кам’янця щодня.
4-го увечері я виїхав зі Скали до Львова після виконання мною в Скалі даних мені доручень, захвативши з собою 4 числа кам’янецького «Більшовика», які в дорозі були одібрані від мене пол[ьською] жандармерією на тій підставі, що я не мав для перевозки таких річей спеціального дозволу. Стався цей так несподіваний випадок тому, що польська дефензива у Львові не видала мені перепустки «з поворотом», і я, вертаючись назад, був приарештований (при відсутності документів це шлях нормальний) на станції Озеряни, де й були одібрані від мене жандарами згадані газети.
Взагалі треба сказати, що польські власті і жандарі дуже недовірчиво і підозріло ставилися до моєї подорожі, навіть при налічності у мене відповідних документів. Багато завинив у цьому, між іншим, і мій східноєвропейський одяг, який зраджував мене ніби як «свіжу» людину з тамтого боку Збруча. Так здавалося їм…
В[олодимир Лупенко-]Лотов[ський]
Рукопис, оригінал ЦДАВО України Ф. 1092. — Оп. 2. — Спр. 733. — Арк. 48–50.
______________________________________________________________________________________
опубл.: Архів Української Народної Республіки. Міністерство внутрішніх справ. Звіти департаментів державної варти та політичної інформації (1918 – 1922). / Упорядник: Валентин Кавунник. – Київ, 2018. – с.379-383
