На терені Скалатщини не бачили ми в останніх тижнях більших ґруп українських селян-утікачів з другої сторони Збруча. Були лише переходи поодиноких людей, які оповідають жахливі історії про господарку і знущання більшовиків над українським селянством. Ось передучора (6. ц. м.) прибув більший відділ узброених у кріси і 2 кулемети більшовиків до села Гукова біля Скали і силою забгав усіх тих, що не є ревними комуністами та вивіз їх у сторону Кам’янця. В Гукові панував у тім часі нечуванпй крик і плач, змішаний зі стріла ми з крісів і кулеметів. Того дня виведено з села близько половину людей. Таксамо, коли вірити втікачам, поступають більшовики в кожному прикордонному селі чи місті. Вони хочуть забрати з сіл весь той елемент, що виступав проти колєктивізації і вивезти його яких 80—100 км. у глибину краю, або й дальше в Сибір. Через те в прикордонних селах (а й дальше) повно плачу й лементу, а нерідко до ходить і до стрілянини яг це чути було виразно в селі Гукові.
На наше населення по цьому боці Збруча, яке живо цікавиться всім тим, що діється по другому боці, велике, просто потрясаюче вражіння робить факт, що в зазбручаноьких селах і місточках церкви позамикані, а священики переслідувані або вивезені не знати куди. Це обурює кожного нашого селянина до живого, якому не міститься просто в голові, як це можна силою відбирати людям віру та ще й переслідувати їх за привязання до своєї церкви. По другому боці Збруча селами управляє т. зв. сільрада, зложена переважно з найгірших типів села, нерідко кримінальних, які помагають узброєним відділам відбирати від селян збіже, худобу і т. д. При помочі тих відділів переводиться спільне молочення збіжа, з якого якусь частину дістає селянин, а решту забирають до центральних магазинів у Київі, Харкові і ще дальше. Колективізація по наших селах ведеться тепер цілою силою пари. Колективізують землю, по селах будують усюди великі стайні, в них збирають усю худобу, котрою користуються тільки ті селяни, котрих вкаже сільрада і то лише тоді, коли це виходить на користь села, - збірного колективу. Пильнують худоби та роблять нею мало не щодня інші селяни, призначені до того комуністичною сільрадою. З того приводу є теж немало невдоволення. Загально треба сказати, що українське село ділою тою більшовицькою господаркою обурене докраю. На жаль, воно безрадне. Будь воно в місті більшовики не смілиб так з ним поступати й переводити над ним аж такі експерименти! А так воно мусить коритися, хоч очевидно не бракує по селах і різкого спротиву, який комуністи ломлять брутальною силою і всіх непокірних немилосерно карають. Щодо кордону, то він обсаджений сильно червоноармійцями (самі москалі). Втікати за кордон, до Галичини, тамошньому селянинові нема змислу, хоч ми тут уже від неодного втікача чули, що він волів тут жидові воду носити, ніж там господарювати,.. До того довели комуністи нашого селянина своїми дикими, нелюдськими експериментами, своєю протиселянською політикою. Тут треба зазначити, що придніпрянські селяни не рахують у своїм горю на чужу поміч вони ненавидять комуністів, але таксамо бояться поворогу на Україну давніх поміщиків, чи радше того, що з поворотом старого режіму мусіли б складати великі оплати за знищені двори. Так отже повалення більшовизму самими селянами годі надіятися. Почин до того може вийти радше від війська. Але за військо більшовики дуже дбають, хоч скрута довела там вже до того, що недавно заборонено вже й у червоній армії їсти м’ясо про тягом 19 днів у місяць (військові дістають тепер мясо тільки 11 разів на місяць). Якби там не було, то переслідування релігії і насильне вводження колективізації розбурхало все українське селянство. Що з того ще вийде, ніхто нині не знав. Загально говорять, що за два три місяці можна надіятися чогось великого... Ґ.
______________________________________________________________________________
джерело: газета "Діло", №57, 14 березня 1930 року
