Село кілька кілометрів південніше смт Скала-Подільська в петлі річки Збруч, надзвичайно мальовниче місце, дивним чином обділене увагою істориків та краєзнавців. В радянських енциклопедіях йому і зовсім не знайшлося місця, при чому, як Бережанці, котра знаходиться в Борщівському районі, так і тій, котра в Чемеровецькому районі [11, 12]. В географічному словнику Польського королівства 1880 року знаходимо коротеньку замітку: «село лежить над річкою Збруч, на самому кордоні, річка так крутиться, що село знаходиться на півострові заходячи на російське Поділля…»[3, c.149]. Дійсно, Збруч тут робить крутий поворот, утворюючи меандр, як на Збрижі чи Вербівці. В новому виданні «історії міст і сіл Тернопільщини», цьому населеному пункту присвячено лише пів сторінки [19, с.467]. Як і кожне містечко і село на Поділлі, Бережанка має багату історію, власне їй і буде присвячена ця стаття.
Сучасні села Бережанка, та сусідня Мала Бережанка в Чемеровецькому районі, до початку 18 століття були одним населеним пунктом. В минулому це село називалось Бережани, або Бережанки, що можна витлумачити, як поселення на берегах [14, с.14]. Люди в цій місцевості проживали з давніх давен, в 1970-их роках під час проведення археологічних розкопок в урочищі «Мале поле» було виявлено трипільське поселення та поселення черняхівської культури [9, c.648].
Перші писемні джерела з історії нашого краю та Бережанки зокрема походять з 15 століття. В першій половині 15 століття між Польським королівством та Великим князівством Литовським точилась боротьба за Поділля. З 1430 року Поділля остаточно відійшло до Королівства Польського. Для винагороди своїх воїнів та поповнення королівської скарбниці король Владислав ІІІ почав активно їм роздавати землю. Власне в цих документах в більшості випадків і виходять на сторінки історії більшість населених пунктів в нашому краї. Вже в 1431 році слуга скальського старости Януша Кирдейовича - Махандей отримує запис на 30 гривень на село Бережанка [15, с.182]. Фактично це означало, що Махандей сплачує королівську скарбницю 30 гривень, а село отримує в оренду до кінця життя, за умови виставляти певну кількість воїнів до війська, а також особисто проживати в селі. Через 10 років, в 1441 році король Владислав ІІІ записав вже іншому шляхтичу - Маху 60 гривень на Бережанку [16, с.256]. Під час ревізії королівських маєтків у 1469 році шляхтич Петро показав ревізорам документи із записом 60 гривень на село [5, с.48].
Внаслідок татарських та волоських нападів кінця 15, початку 16 століття, село було сильно понищене, а тому важко сказати про кількість населення чи якусь господарку в селі, бо в подимному реєстрі Подільського воєводства за 1493 рік село відсутнє в списку [21, с.335-342], і швидше за все стояло пусткою кілька десятиліть. В лютому 1528 року Ян Скорошовський з Меджибожа записав 30 марок на спустошене село Бережанка, що в Кам’янецькому повіті [22, №15481]. Через два роки 2 липня 1530 року, король дозволив йому збудувати млин на Збручі в Бережанці [22, №5688]. На той час Скорошовський займав посаду скальського підстарости. В 1540 році село купив Михайло Подфіліпський, власник кількох навколишніх сіл [22, №20111]. В 1542 році з села вже сплачувалось податку від 2 плугів, або ланів [16, с.164]. Плуг, як одиниця оподаткування приблизно відповідає 3-4 житловим будівлям, або 24-30 осіб. Тому можна вважати, що тоді в селі мешкало 50-60 осіб. Відносна безпека, що забезпечувалась цими самими податками з королівських сіл, зумовлювала постійний ріст населення, що в свою чергу робило село привабливим для різної шляхти, котра хотіла розжитись на маєтки задля власного збагачення. В 1546 році село взяв в довгострокову оренду Єжи Лютомирський з Лютомирська із записом 30 гривень на село [22, №7455; 2]. А в 1550 році, 25 червня, він же отримав підтвердження пожиттєвої власності в короля на села Бережанку та сусідні П’ятничани [4, №942; 27]. Цей пан мав також маєтки в Сєрадській землі, а в Подільському воєводстві займав посаду збирача податків [20, с.156]. В 1565 році було проведено ревізію королівських маєтків, з цього документу дізнаємося, що село орендував пан Скорошовський, а брат Єжи Лютомирського – Станіслав мав у прижиттєвій власності лише поле. В Бережанці тоді було 20 селянських господарств, імена тих господарів: Гаврило, Андрій, Васько, Гарасим, Гаврилко, Голубець, Яцьків, Дмитро, Братко, Войтко, Стах, Лесько, Федько, Іван Ватаманів, Мартин Іванів, Іван Пантуз, Михайло Кузьмин, Антін мельник, Марчін возний, Кусько. З села сплачувались різні натуральні і грошові податки, що характерні для всіх сіл тодішнього Поділля, а саме: овес по два третинника (один третинник – 250 літрів), вартістю по 12 грошів, по чотири курки, вартістю по 2 гроші. Також давали кожного двадцятого вола, так званий податок «поволовщина», кожен віл по 4 злотих. Селяни також мусіли працювати на користь пана, а саме: орати поле, сіяти, та жати, а також звозити вирощений урожай до стодоли. Також косити сіно три дні, і складати в стоги, пильнувати греблю на Збручі і працювати біля млина. З того млина можна отримати на рік 20 злотих. Також, якщо хто з селян мав свиней чи овець, то давав десяту свиню чи вівцю. Теж саме стосовно бджолинної данини, - давали кожен десятий пень (вулик). В Бережанці також був фільварок, де мусіли працювати селяни, в 1564 році зібрали там 150 кіп жита, 60 кіп пшениці, ячменю 100 кіп, вівса 150 кіп, та 15 кіп проса [8, с.214-5]. П’ята частина частина з цього всього йшла безпосередньо панові, а решта - в королівську казну, на утримання зокрема армії. Загальна кількість жителів села мала б становити близько 120 осіб.
Під час ревізії наступного 1566 року було зафіксовано в селі православного священника, що мало б свідчити і наявність церкви. Але священник не сплатив податку, бо був «розорений» [6, c.202].
В 1567 році Єжи Лютомирський переписав село на своїх братів - Миколая та Станіслава [4,№3618]. В 1570 році було проведено чергову ревізію королівських маєтків. Власник села Миколай Лютомирський показав ревізорам відповідний документ на власність селом, датований 1441 роком (виходить, що шляхтич Мах, це далекий предок цих Лютомирських). В селі тоді було 16 господарств, від кожного господарства, хтось повинен був відбувати панщину 2 дні на тиждень, також давали тільки по чотири курки, все як при попередній ревізії. Чиншу не платили ніякого. В селі мешкало четверо вільних, котрі нічого не платили, ні відробляли. Також було вказано, що люди сильно зубожіли (через напади татар?) [10, с.193-4]. Та село швидко відновлювалось, в 1578 році крім Лютомирського, частину села орендували пани Бузінський та Чепійовський, а податку сплачувалось з 4,5 плуга. А в 1583 році Бальтазар Дромінський купив 4 дворища в Бережанці [20, с.150]. В 1583 році в записах каменецького земського суду зустрічаємо мешканця Бережанки – Франка, що свідчить про польське осадництво [20, с.176]. 29 липня 1591 року Миколай Лютомирський отримав дозвіл від короля на передачу частини села іншому шляхтичу – Яну Чермінському в пожиттєву власність [23, №310].
Перша половина 17 століття відзначилась численними татарськими нападами на наш край, під час люстрації скальського староства в 1616 році власниця села П’ятничани – Барбара Лянцкоронська скаржилась ревізорам, що село було попалене татарами в 1611 та 1613 роках, та просила щоб зменшили податок від її села. Чи нападали татари на Бережанку не зовсім ясно, бо тодішній власник села Єжи Лютомирський (напевно син Миколая) нічого такого ревізорам не казав, і сплачував в скарбницю таку ж суму як і раніше [7, с.19]. Ця ситуація, що татари оминули Бережанку виявляється дуже дивною, оскільки майже всі села в скальському старостві тоді терпіли від їх нападів, це все зафіксовано в тій люстрації. Поясненням може бути наявність в селі якихось укріплень, про це, зокрема, пишуть автори статті про Бережанку в новій енциклопедії присвяченій історії міст і сіл Тернопільщини: «на високому березі, що огинає течія Збруча, стояв замок, нині повністю зруйнований» [19, с.467]. В 1629 році в селі вже був інший власник – Миколай Стугнєв, і платив з села 117 злотих податку, що досить багато, якщо порівняти із сусідніми П’ятничанами – 35 злотих, чи Покляками – 19 злотих [7, с.192].
Та відносне підвищення рівня села тривало не довго, після 1648-57 років, часу козацької революції під керівництвом Богдана Хмельницького, почався період, котрий пізніше історики назвали «руїна». Перепис 1661 року показав жахливу картину спустошення краю, в Скалі залишилось якихось 26 господарств, в П’ятничанах – 1 господарство, в Покляках – 3, в Підпилип’ї – 3, а такі села як: Біла, Нівра та Гермаківка, Турильче, Бурдяківці, Ярослав та Летава взагалі були без жодного мешканця. В Бережанці житель села Олекса засвідчив перед ревізорами, що в селі є 3 господарства [8, с.502]. Не кращою була ситуація і через кілька років, в 1665 році в селі було троє підданих котрі змушені були працювати на нового пана Марека Матчинського по одному дню на тиждень. Гребля на Збручі була прорвана, а млин поруйнований. Пан Марек Матчинський займав різні посади в Речі Посполитій, розпочинав свою кар’єру як військовий, згодом став грабовецьким старостою, а в кінці життя воєводою Руського воєводства. Був власником Бережанки до своєї смерті в 1697 році [28, c.219]. Сусідні П’ятничани та Іванків стояли пусткою, там не залишилось жодного мешканця [1]. Цікаво, що вже тоді намітилась тенденція ділити села на два населених пункти, село ревізори записали як «Бережанки об’єднані». В 1672 році гетьман Дорошенко прийняв протекторат Османської імперії, почалась нова війна проти Речі Посполитої. Знову вихор війни пройшовся по нашому краю. Коли турецька адміністрація проводила ревізію з метою фіксації платоспроможності новоприєднаних земель, виявилась жахлива картина, більшість сіл Поділля лежало в повному запустінні. Бережанка, Покляки, Підпилипя, Іванків та багато інших сіл були повністю спустошені [24]. Турецьке панування на Поділлі тривало 27 років, з 1672 по 1699 роки.
Поступове відновлення краю почалося лише на початку 18 століття. Починаючи з цього часу село Бережанки становить два населених пункти: та частина, що зараз в Тернопільській області стали називати Мала Бережанка, а та частина, що зараз в Хмельницькій – Велика Бережанка. До 1762 року в Малій Бережанці було всього 39 господарств. Голови тих господарств, - парові, котрі мали у користуванні 16-24 морги польової землі і 4-8 моргів сіножаті та три-чотири голови робочої худоби: Собко Швець, Пилип, Федір Мандзюк, Тимко Війт, Василь Бойко, Петро Гуцуляк, Дудка, Степан війтів син, Григір Псаран (Пирун), Мартин Олійник, Ілько Качконог, - всі ці відробляли панщину влітку 2 дні, взимку - один день, а пан Войцеховський платив чинш 20 злотих. Поєдинкові, - котрі мали в користування половинний наділ і працювали у фільварку: Михайло Дівочка, Василь Сухий, Стефан Мирць, Антін Вовк, Павло війтів шурин, Степан по Березнику, Степан Чорний, Максим Качконогів, Григор, Пилипів син, Василь Приндак. Ці всі також відробляли панщину по два дні влітку, та один день взимку. Піші, - котрі мали чверть наділу, працювали на ручних роботах: Антох Мазур, Яків Чорнобривий, Іван Гречаник, Федір Волошин, Гарасим, Дмитро, Атаманів син, Дмитро Бурдейний, Синюха вдова, Гаврило Винник, Федір Свиняр. – всі ці відробляли паншину по одному дню літом і зимою. Іван, Пилипів зять, Василь Каларинюк, Михайло Сорока, Прокіп Лисий (Ткач), - платили чинш по 10 злотих, Стах Мельник платив чинш 12 злотих. Василь Побережник і Іван Атаман не відробляли панщини і не платили чинш. Крім того давали десятину медову – 9 пнів на суму 45 злотих, всього прибутку 1025 злотих [25, с.87]. Крім того в селі тоді проживала родина євреїв: чоловік з дружиною та дочкою, напевно займалися орендою млина [26, с.156].
В 1772 році відбувся перший поділ Речі Посполитої, австрійські війська зайняли територію з заходу аж до Збруча, таким чином село Бережанка стало прикордонним селом Австрійської імперії на довгі 146 років…
Боровський А.
fb.com/anrewborowski
fb.com/anrewborowski
Бережанки на карті фон Міга, друга половина 18 ст.
Джерела:
1. Archiwum Główne Akt Dawnych (далі - AGAD). – Metryka Koronna (MK). – Dz. XVIII. – Sygn. 74. – s.285-335
3. Bereżanka, wś, pow. borszczowski // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1880. — T. I : Aa — Dereneczna.— S. 149.
4. Matricularum Regni Polonae summaria. P.5
5. Źródła dziejowe. T.18, Cz.1
6. Źródła dziejowe. T.19
7. Źródła dziejowe. T.5
8. Архив Юго-Западной Россіи. Ч.7, Т.2
9. Енциклопедія Трипільської цивілізації. — К., 2004. — Т. І.— 648с.
10. Жерела до історії України-Руси. Т.7
11. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Тернопільська область / Ред. кол. тому: Нечай С. П. (гол. ред.), Андрєєв В. П. (відп. секр. редкол.), Глинський М. П., Забокрицький І. Я., Івасюта М. К., Ілляш І. М., Ельгорт Б. Б., Каніщенко Л. О., Костенко М. П., Куліш В. В., Мишко Д. І., Нестерець М. М., Приходько М. А. (заст. гол. редкол.), Халупа Н. О., Чернявський Ф. Ф. АН УРСР. Інститут історії. – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. – 664 с.
12. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Хмельницька область / Ред. кол. тому: Мехеда М. І. (гол. редкол.), Гаврик Ю. О., Галай Д. М. (відп. секр. редкол.), Гарнага І. В., Главак Т. В. (заст. гол. редкол.), Гуменюк С. К., Ігнатов О. С. (заст. гол. редкол.), Коваленко Л. А., Копилов А. О., Ланевський В. П., Мещишин А. І., Олійник Л. В., Соколяненко В. В., Степенко О. Д., Суровий А. Ф., Тищенко В. І. АН УРСР. Інститут історії. – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1971. – 708 с.
13. Крикун М. Подільське воєводство у 15-18 століттях: статті і матеріали. Львів, 2011.
14. Крищук М. Топоніміка Тернопільщини: навчально-методичний посібник. — Тернопіль, 2011. — С. 169.
15. Михайловський В. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV– 70-x роках XVI рр. – К.: Темпора, 2012.
16. Михайловський В. Надання земельної власності у Подільському воєводстві за панування Владислава ІІІ (1434-1444) // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 8/9. Том 11/12. Київ-Нью-Йорк, 2004.
17. Михайловський В. Православні парафії Подільського воєводства за матеріалами поборових реєстрів 1560-х рр.// Український історичний журнал. – 2012. - №6
18. Сецинский Е. Исторические сведения о приходах и церквах Подольской епархии. Каменецкий уезд / [Соч.] Свящ. Е. Сецинского. - Каменец-Подольский, 1895. - XXII, 611 с.
19. Тернопільщина. Історія міст і сіл: у 3-х томах. Том 1. – Тернопіль, 2014. – 668с.
20. Bialkowski L. Podole w XVI wieku: rysy spoleczne i gospodarcze. - Warszawa, 1929.
21. Архив Юго-Западной Россіи. Ч.8, Т.2
22. Matricularum Regni Polonae summaria. P.4
23. Sumariusz Metryki Koronnej: Serіa Nowa. Т.5
24. Kolodziejczyk D. The Ottoman Survey Register of Podolia (ca. 1681). Defter-i Mufassal-i Eyalet-i Kamanice
25. Скочиляс І. Інвентарні описи міст і сіл Борщівщини 60-их рр. 18 століття в архівах Польщі // Літопис Борщівщини, Вип. 8
26. Архив Юго-Западной Россіи. Ч.5, Т.2
27. AGAD. - MK. - Sygn.78. - k.198
28. Urzednicy Podolscy XIV-XVIII wieku / pod. red. Gasiorowskiego A./ - Kornik, 1998.
28. Urzednicy Podolscy XIV-XVIII wieku / pod. red. Gasiorowskiego A./ - Kornik, 1998.
