Є підстави припустити, що Збриж, як населений пункт, виник набагато століть раніше, ніж про це говорять офіційні історичні джерела.
Цьому в першу чергу сприяв рельєф місцевості, на якій виникло це поселення. Досить поглянути на схематичну карту, щоб переконатися в цьому. Річка Збруч обгортає підковою цей населений пункт приблизно так само, як омиває річка Смотрич. Старе місто Кам'янця-Подільського. Правда, на Збручі біля Збрижу не такі стрімкі і високі береги, як у місті Кам'янці-Подільському, але коли враховувати існування у Збрижу залишків оборонного валу з укріпленнями та фортеці, яка була, побудована на незахищеному річкою місці, то укріплення Збрижа, в свій час могли бути досить надійні для його мешканців.
Ще в доісторичні часи, в добу первіснообщинного ладу ця місцевість сприяла заселенню її різними племенами - предками слов'ян, про що свідчать численні знахідки в околицях Збрижу місць поселень трипільської, черняхівської та інших культур.
В околицях Збрижу досі зберігся великий пагорб, який в народі має назву "Розбита могила", в скалах є так звана "Гориневі печера".
Про Збриж, як значний культурний і торговельний осередок в пізнішу добу, промовляють датовані XV - XIX ст. численні знахідки чужоземних монет: угорських крейцерів, шилінгів, польських шелягів, грошей та інших монет, уламків посуду і навіть пічних кахлів.
Магдерузьке право, дароване мешканцем Збрижу в 1646 році королем Володиславом IV, сприяло розвиткові цього містечка, незважаючи на турецьку окупацію 1672-1699 рр. та ненормальне політично-господарське і соціальне становище шляхетської Польщі.
Найбільшого розвитку це містечко досягло мабуть у XVIII ст. Навіть на кінець XIX ст. тут проживало 1400 жителів з них 350 євреїв.
За період XVIII - XIX століть тут існувало декілька церков, дві школи, окремо для хлопчиків і дівчаток, кляштор ордена капуцинів, костьол та єврейська синагога.
М.Г. Зимак в своїх спогадах спинився коротко на історичних подіях давнього минулого свого села. Особливий інтерес являють його спогади про побут дореволюційного Збрижу. Цей побут цікавий для сучасників своїми характерними рисами, яких вже немає у сучасному радянському селі.
Отже, спогади М.Г. Зимака являють інтерес і для громадськості і для наукового дослідження.
Із старої церковної історії відомо, що с. Збриж у 1352 році називалось с. Ярослав. воно мало 5 димів, 4 плуги і 2 попи (священики).
Поле в ті часи обчислювалось не гектарами чи десятинами, а рахувалось на плуги і косарі. Два священики, наприклад, мали поля на 96 плугів, а сіножатів на 24 косарі.
У 1493 році село Ярослав було перейменоване на Хорівці, а в 1542 році на Хоржівці. Обидві ці назви походили від панів Хоржовських, які у XV - XVI ст. володіли цим селом. Незабаром село Хоржинці перейшло до магнатів Лянцкоровських, які володіли містечком Лянцкорунь (тепер село Зарічанка).
У 1565 році пан Лянцкоронський заснував в Хорівцях містечко і назвав його Нове-Бржезьє, бо Лянцкоронські писалися "з Бржезья". Поступово ця назва в народній вимові перетворилася на "Збриж".
У 1657 році Нове-Бржезьє перейшло у володіння польського коронного гетьмана Станіслава Лянцкоронського, внучка якого Анна Мержеєвська передала Нове-Бержезьє, як посаг, своєму зятю Адаму Тарлу, Скалецькому старості.
В 1764 році в містечку рахувалось 710 душ єврейського населення. Католицьке населення належало до приходу Скали-Подільської. Коли у 1772 році державний кордон пройшов по р.Збруч, то католицьке населення містечка опинилось без костьолу, який опинився за Збручем. Тоді Адам Тарло побудував у містечку кляштор (монастир) і житловий двохповерховий будинок, котрий був щільно прибудований до монастиря літерою "п" і займав довжину 120 метрів. Розміри монастиря були: довжина - 42 метри, ширина - 26 метрів, а висотою був в чотири поверхи (65 метрів).
Монастир був закінчений у 1790 році і належав до католицького ордену капуцинів. 1832 року царська влада закрила монастир. В ці часи відбувалися польські заворушення проти царської влади. У підвалах монастиря було виявлено приховану зброю. Після закриття монастиря, монахів засудили, а будівлі перебудували на православну церкву, яка існувала до 1917 року. В час імперіалістичної війни, церква була зруйнована бомбардуванням.
По ліквідації кляштору ксьондз служив службу для католицького населення у капличці, яка містилась на польському цвинтарі.
Пізніше католицьке населення розпочало будувати собі новий костьол, коштів на це було досить, бо до Збрижського приходу належало католицьке населення сіл: Жабинці, Мар'янівка, Ружа, Летава, Лянцкорунь, Вигода, Чагарівка, Андріївка, Бережанка, Боднарівка, Криків, Вікторівка, Шидлівці, Зелена, та Сокиринці.
Костьол будували з 1839 по 1842 рік. Мав він кам'яні стіни, критий гонтом. Посвячений в ім'я св. на Непомуцина (посвячений в ім'я святих Антонія і Яна Непомуцен). Існував до 1930 року.
Збриж, як містечко, існував до 1917 року. У серпні того року містечко було окуповано австро-німецькими військами і майже все було зруйноване. В серпні 1917 року австрійці підійшли до р. Збруч, який був кордоном між Росією і Австрією до початку війни 1914 року. На Збручі австрійці були зупинені російськими військами, які міцно утримували позиції на Збручі. Збриж підковою вклинювався в австрійську сторону, і тому був залишений австрійськими військами ще в серпні 1917 року. Позиція проходила через Збриж і містечко було майже повністю зруйноване артилерійським бомбардуванням. В центрі залишилося тільки 52 напівзруйнованих будинки. Мешканці покинули село і вибралися в другі села. Багато населення покинуло Збриж пізніше, коли кордон став по Збручу і містечко опинилося у закутку. Припинився зв'язок з правобережними (галицькими) селами, торговельні зносини занепали.
Збриж ділився на дві нерівні частини: меншу - центральну частину, або власне містечко, та більшу частину - село. Центральна частина займала площу в 24 га і була огороджена муром товщиною 2 метри і висотою 5 метрів. Залишки цього укріплення муру та валу залишилися місцями ще й до цього часу.
При в'їзді в містечко була споруджена цегляна арка, а при виїзді з міста в сторону р. Збруч була така сама арка.
У межах містечка залишилися фундаменти трьох церков. Біля кожної церкви був цвинтар.
За своїм розташуванням церкви містилися: у південній стороні містечка - біля сучасної садиби Катерини Семенівни Алексєєвої. Це була Свято - Троїцька церква. Друга церква була в західній стороні містечка, де зараз садиба Марфи Степанівни Скригуль. Церква звалася Михайлівською і Третя церква - Благовіщенська з цвинтарем була в північній стороні містечка, де зараз садиба Мефодія Григоровича Зимака, тобто в межах моєї садиби.
Місце розташування перших двох церков з цвинтарями зараз розкопане, розрівняно і використовується під городами мешканців Збрижу. На своїй садибі фундаменти і частину цвинтарю площею 0,06 га я залишив, як пам'ятку.
Решта цвинтаря розкопана і прилягає до скали що над р. Збруч. Коли в скалі зроблено кам'яний кар'єр то стрімкий берег весь час зсувається. На свіжих відвалах часто з'являються кості із захованих мерців. Характерно, що в кожного черепа (великого чи малого) збереглися всі зуби, дощок чи решіток домовин невидно. Зустрічались розсипи скляного намиста - дрібного як зерна проса.
Під одним з хрестів, на схід від церковного фундаменту я розкопав яму 2х2 м., де виявив масове поховання, в якому трупи різного віку (великі й малі) були накидані в різних позах в вперемішку з землею. Всього було виявлено 9 трупів, але до кінця в глибину я не копав - припинив копання і засипав яму.
Мої батьки (що народилися у 1858 році) розказували, що їх батьки були панськими кріпаками. Вони робили на панських полях, на всяких роботах. За непослух, чи невиконання норми, віддавались у солдати, а служба в солдат тривала 25 років.
Жінки з грудними дітьми мусили йти на жнива, пектись на сонці від сходу до заходу, як далеко струмок чи криничка, то і без води. На харчі пан давав скільки йому хотілося.
Пани сіяли багато конопель. Їх збирали, мочили, готували прядиво і зимою жінки пряли і робили панові полотно.
Селяни мали городи, де крім картоплі й кукурудзи сіяли коноплі. У домотканім полотні ходили усі старі й малі і в будні і в свято. Літом чоловіки носили капелюхи із соломи. Самі їх плели й шили. Восени і весною зверху одягали опанчі (гуньки) шиті нижче колін із овечої вовни теж саморобного виготовлення. Зимою носили овечі кожушки, шапки баранячі. Кашкети з'явилися десь у 1900-х роках.
Існувала також саморобна змішана тканина: порубок вовняний, а основа конопляна. Біля одягу ґудзиків не було. Пришиті були верб лики - себто затесані палички завтовшки як олівець, посередині вони були перев'язані мотузочком, кінці котрого протягалися крізь полу і зав'язувалися вузликом. Для кожуха ґудзики робились з кожушаної шкіри.
За розповіддю мого батька перші чорні штани з фабричної матерії з'явилися у нашому селі в 1863 році у мешканця села Гарбузовського Антона. Коли він йшов до шлюбу, то все село говорило про цю новину.
У 1861 році, коли закінчилась панщина то кожен пан поділив своїм людям по три з половиною десятини землі (1д - 1/09 га),на двір, крім городу. Цю землю кожен пан (а у нас їх було аж п'ять) виділив аж у кінці свого поля в кількості 23%, а собі залишив 77%.
Не всі селяни з першого року цю землю засіяли, не було чим орати та сіяти. Почали вирощувати волів і запрягали у примітивні саморобні знаряддя.
Їх виготовляли з дерева, а на кінці наприклад, плуга прибивали залізні напильники. Це знаряддя не орало, а тільки пороло, трохи спушувало землю. Пізніше з'явився плуг, котрий спирався граділем на колісну і був теж дерев'яним із закопаним лемешем, а дерев'яні колеса колісні обтягали залізним обручем.
У мого батька землі не було бо сім'я у діда була з 8-ми душ і дід відмовився був виділити йому якусь частку землі аж до своєї смерті. Батько знайшов таку дружину, що мала половину наділу, тобто одну десятину і 1800 кв. маж. і з цього почали господарювати.
Літом батько ходив до пана мурувати по 50 коп. за день, а зимою робив і чинив роботи, а мама працювала по господарству та брала у пана за четвертий с трюк шнур (біля 0,5 га) посіяної паном кукурудзи, тобто три частини панової, а четверту собі.
На другий рік батько купив дворічну лошицю і спрягався з другим таким однокінним, у котрого був цей плуг, тільки у нього було більше поля.
Батько взяв ("на спіл") - це означає, що церковну землю треба було зорати, засіяти своїм насінням, зібрати і привезти половину урожаю попові, а другу половину собі.
Такими спілками батько займався довгий час, бо як я підріс, то теж робив на цих спілках.
Опишу своє життя з дитинства. По цьому можна буде уявити, який був тоді уклад життя. Коли мені було 5-6 років, то літом батько, мати і старший брат зранку виїздили у поле на цілий день, а мене залишали вдома. Я повинен вже був замести хату, викинути із хліва гній, назбирати на городі та на межах бур'яну (для корови), стежити щоб сороки не крали малих курчат та пильнувати хату.
В сім років мені купили перші чоботи та кожушину і я пішов до школи. В школі навчання розпочиналося з 1 листопада, а закінчувалося 31 березня (тобто коли не було роботи у полі).
Якщо батьки на полі сапали, чи робили якусь іншу роботу, то я пас коні, бо як не пасти, то треба коні весь день кормити.
Коли кіньми орали чи боронували, то я був погоничем. У дев'ять років у мене вже була сапка і серп: я починав допомагати дорослим. В ті роки праця в полі була набагато важча ніж тепер, взуття ніхто не мав, стерня колола в ноги. Жата стерня вища, то менше колола, а кошена коротка і колола до крові.
Коли орати кошену стерню або боронувати суху ріллю, чи в'язати, чи косити до полукіпків снопи, то уже так попробиваєш ноги, що у ночі і уві сні чуєш що пробив ногу.
Вода у полі була далеко, то доводилось обходитись без води, щоб не гаяти часу.
На протязі року було чотири пости по 5-7 неділь. Кожна середа і п'ятниця - теж пости. У пости не можна було їсти ні м'яса, ні молока.
Літом, коли робота у полі, мама прокидається зранку, ще темно, умивається і обов'язково потрібно замовити молитву, одноразово готує і варить обід. Коли хтось з дітей не молився зранку, то йому не дадуть їсти. Навіть трьохрічних дітей привчали вже хреститися.
Як зійде сонце, то ми уже обідаємо. Обід такий, перше - борщ або сироватка з гречаними крупами, на друге - мамалига, або гречана каша з молоком. Зранку ще не хочеться їсти, але нічого не вдієш. На полуденок беруть в поле хліб та сир заправлений сметаною. Поки діждеш до полудня, то аж в очах жовто.
Як по полуднували, то півгодини відпочинку і до роботи, а котрий погнав коні до води, то тому відпочинку немає, через години три - підвечірок, але це було рідко. Ніяких годинників не було. Час визначали по сонцю. Роботу починали як сходило сонце і закінчували - як заходило.
Вдома мати видоїть корову і береться варити вечерю: кашу на молоці або тісто (дрібні галушки), а пан хлопам, мужчинам треба нарізати різками, а коси січки на завтрашній день для коней і корови, наносити води, а як завтра в'язати снопи, то потрібно наробити перевесел з околоту кіп із шість. Десь на початку ХХ ст. були появилися вже в селі січкарні, але вони рідко у кого були.
Коли вечірні роботи пороблено - сідаємо вечеряти. По вечері кожен обов'язково мовить про себе молитву і лягаємо спати. Завтра знову рано вставати (але ми з братом йдемо спати до стодоли і кажемо, що молитву замовимо надворі, але нас уже ніхто не чує, чи ми мовили чи не мовили.
В неділю або у якесь свято на роботу не йдемо. Старші зроблять домашню роботу і йдуть до церкви, а я гоню у поле пасти коней до полудня. Набираю в торбину хліба, яблук, чи інше. Під осінь печемо у полі кукурудзу або бараболі.
Така напружена робота була виснажлива. А найгірше ті пости та стерні на босі ноги. Дуже довгими були тоді дні. Тепер в колгоспі ті самі люди, роблячи ту саму роботу говорять, що тепер ніби коротшими стали дні і тижні, що збігло літо і здається, що воно було дуже коротке. Я був польовим і знаю ці розмови. Але більшість з таких людей і не здогадувалось у чому причина, тоя їм і нагадував, що тепер ви босі по стерні не ходити, воду до нас цілий день підвозять свіжу, на роботі є з ким розмовляти і тому не надокучає. Наша молодь цього не знає тай думає, що колись так було як тепер. А мені було що згадати.
У 1902 році я закінчив три групи однокласного народного училища, більше груп там не було, але до екзамену мене не допустили, тому, що мені не було 10 років. Отож довелось мені ходити ще одну зиму.
У шкільному будинку сама школа займала лише одну кімнату - 10х8 м. У цій кімнаті розміщалися всі три групи. У другій половині будинку було три житлових кімнати, які займав учитель. Один учитель одночасно займався з трьома групами і коли я став ходити в третю групу, то під доглядом учителя я вів уже першу групу. За це я одержував від учителя по два карбованці на місяць та по дві склянки чаю кожний день.
В 1903 році я здав екзамен з похвальною грамотою. Відвідувати школу заставляла сільська влада, але не кожен міг купити для дітей чоботи та кожушину, а підручники і зошити, чорнило і пера були безкоштовні.
Для першої групи були грифельні дошки. На них писали грифелем і коли потрібно - стирали. В шкільній кімнаті було чисто і під час уроків тихо, а як котрий вів себе зухвало, то діставав раз чи два лінійкою по голій долоні і більше цього не хотів робити.
Навчання проводилося на російській мові і кожен день був урок слов'янської мови. Раз на тиждень у п'ятницю, мав урок священик по закону Божому.
У трьох групах було 50 учнів, переважно хлопців, бо для дівчат була окрема приходська школа при церкві. Той же учитель проводив раз у неділю урок співів переважно молитвенних. Хлопці привикали до пісень і як підростали, то по селу кожен вечір були співи.
Коли я закінчив школу, то учитель радив моєму батькові послати мене в Чорнокозинецьку 2-х класну вчительську школу. Батько прийшов додому і почав радитись що робити. Він казав що краще бути добрим мужиком, як поганим учителем, чи службовцем. Я сплачую податок 6 карбованців 50 копійок і спокійно працюю, ні від кого не залежу, а службовець, як от бувший учитель Панасик Семен не сподобався священикові, бо замість звичайного чуба - "йожика" зачісував чуприну догори, а піп йому казав зачісувати її вниз. Учитель не послухав і він його звільнив з роботи. Або як бути дяком, то ще скоріше не вгодиш. Так мене нікуди і не послали вчитися.
Батько купив плуга, такого, що леміш і полиця були залізні. Граділь, чапіти і колісня були дерев'яні, на колесах були залізні шипи. У нас було уже двоє коней. У 1908 році один поміщик спробував свою землю і батько купив з допомогою банку одну десятину землі в розстрочку.
На цей час у нашому селі був тільки один чоловік - Барицький, якого вважали досить письменним. Він був зборщиком податків, а до цього зборщики були не письменні.
У мого батька була податкова книжка видана з волості, у ній відмічали, хто скільки здав, але літер чи цифр зборщик не знав, то були в книзі такі умовні позначення 0 0 0 Х Х 1 1 1. Що воно означало батько знав.
Зборщик Барицький Михайло Йосипович був грамотний і податкові книги з волості видали такі, що у них відмітки робили цифрами. Наша волость була в с. Бережанці.
В 1909 році мого батька на сільському сході вибрали сільським старостою. Він відмовлявся, казав, що я не письменний, але йому сказали, що у тебе два хлопці грамотні і тобі буде легко. Старості платили 30 карбованців на рік, або 2 карбованці 50копійок на місяць.
Староста, як і усі працював у своєму господарстві і тільки два рази на місяць ходив або їздив у волость, як тоді говорили: "на постановленіє", котре відбувалося 1-го і 15-го числа кожного місяця.
Але бувало що на день пізніше або раніше буде неділя, або якесь свято, то "постановленіе" переносилось на той день що свято, аби старости не марнували собі робочий день.
У волості був виборний волосний старшина. Працював він постійно і одержував по 30 карбованців на місяць. Крім старшини у волості був постійний писар, який одержував 35 карбованців. Він і керував справами у волості. Старшини вибирали таких аби вмів розписатись. Був ще й помічник писаря, що одержував 10 карбованців, та писарчуки, - учні, що плати не одержували.
На нарадах писар читав деякі постанови, роздавав, коли були які прикази та розпорядження, а також листи для селян.
Пошта була у Лянцкоруні (там тоже була волость). Листонош не було. В нашому місті листоноша був у єврейського населення. Одержував плату по 5 копійок за лист, а коли листів на почті не було, то той день не оплачувався.
Коли батько приносив із волості листи, сповіщення на суд, або ще якісь розпорядження, то розносив їх ранком або ввечері, коли повертався з поля, а робочого дня на це він не витрачав.
У1907 році у нашому селі помер священик, котрий прибув до нас ще у 1861 році, Данило Дунаєвецький. Він був першим священиком у новій церкві, котру перебудували з капуцинського кляштора. Дунаєвецький був досить авторитетний, строгий, вимогливий до закону і водночас входив у положення бідного люду. Якщо був похорон у бідної вдови, чи шлюб або хрестини, то він робив безкоштовно. У неділю, після служби ранкової він служив вечірню, то скільки б дітей не було на вечірні, хоч би 50-60, то всякому він давав 2-3 копійки, а копійки тоді були дорогі, особливо малюкам, котрі за дві копійки пасли цілий день чужу корову. Крім релігійної служи Дунаєвецький вів у церві виховну роботу проти пияків, злодіїв, ледацюг і мав у цій роботі певні успіхи, його поважали і боялись. У нашому селі було не більш 2-3 злодіїв, котрі були природні злодії з потомства. На місце Дунаєвецького призначили священиком Костецького. Цей показав себе зовсім іншим. За похорон, шлюб, хрестини обов'язково платити. Під його волю і я був попав, а саме в 1913 році, коли я мав брати шлюб, то батько пішов до попа, домовлятися, що за 3 карбованці він повінчає.
В умовлену неділю, після ранкової церковної служби, з дружбами, із всіма потрібними і не потрібними, я прийшов до церкви, а церква зачинена. Ми підождали може з годину, але церкви не відкривають. Весільний староста йде на квартиру до попа і питає, що сталося, а він каже, що треба додати ще два карбованці, бо замало домовились. Довелося доплачувати ще два карбованці, бо іншого виходу не було.
Та вийшло ще гірше. У нас усіх не було при собі два карбованці (тоді взагалі ніхто з грошима не ходив). Довелося посилати дружбу до батька за грішми, а батько, коли відправили нас до шлюбу, то зі сватами уже під охоту випили і балолурять. Як довідався батько в чому річ, розсердився, приходить до попа і домігся, щоб той дав шлюб за 3 карбованці.
Піп Костецький не з одним мав такі сутички. Розповім про одну. Був Великдень, піп відслужив всеношну і збирався святити паски у церкві, що усе село поприносило. Та й післав церковного старосту поміж людей з тацею, щоб люди скидали гроші в тацю "за освячення пасок". Староста походив поміж людей, хто скільки кинув, а дехто й нічого не кинув. Приносить староста у вівтар тацю та й дає попові. Піп подивився, що мало грошей та й відмовився святити паски. Скинув з себе він ризу і пішов на квартиру (квартира була біля церкви).
Люди здивувались і не знають, що робити. Думають що так не може бути, щоб не святили паску. Посилають старосту до попа, щоб той святив. Піп відмовився і наказав старості замкнути церкву.
В 1914 році розпочалася війна з Австрією та Німеччиною. 31 липня ворожі похотні і кавалерійські частини перейшли кордон і пішли в напрямку села Летави. Там їх зупинили козаки і пігнали назад до містечка Збриж. В Збрижу піхота засіла з мурами маєтку пана Козацького. Підійшли підкріплення з-за Збруча і розпочалася перестрілка. Козаки спішились, бо верхівцем в садах не проїдеш і до вечора відкинули австрійців за Збриж.
У других місцях австрійці пройшли аж до м. Городка. Там зустрілись з головними російськими силами, котрі погнали їх назад. На 6 серпня австрійців перегнали за Збруч і пігнали далі на захід.
Через два тижні прийшло розпорядження вислати все єврейське населення з м. Збрижа за 24 години, як з прифронтового містечка.
На той час у нас була лише одна кооперативна крамниця, решта єврейські, які зразу ж зачинились. Всі звернулись в кооперативну крамницю та й ще і зазбручанські селяни із своїми грішми - римськими, курс, яких з нашим рублем не сходився і кооперативний торгівець не зміг працювати.
На його місце обрали мене. Але мені не довго прийшлось морочитись. Через місяць мене достроково прикликали в армію і я пробув на фронтах до 1918 р.
В зв'язку з тим, що наше містечко перебуває в глухому кутку то торгівля зменшилась. Багатіші торгівці повибирались в другі міста, а ті що залишились - скупчились в центрі містечка і займали не більше як 8 га, а решта 16 га були заселені селянами.
В 1918 році, коли селяни-біженці повернулись у свої розбиті війною домівки, вони їх поремонтували. Єврейські ж не повертались і та площа (8 га) в бувшому центрі міста пустує і до цього часу.
В липні і серпні 1917 р. наше село було дуже зруйноване австрійцями.
В давньому містечку були досить великі будинки, що видно з великих фундаментів, які залишились. Наприклад, один з них сягав 30 х 12 м. Із давніх будинків міста залишився тільки один двохповерховий, де містилась синагога.
В 1922 році в цьому будинку розмістилась погранзастава. Під час німецької окупації в 1941 році цей будинок перебудували на церкву, у 1945 році з будинку зробили сільський клуб, а в 1969 році з нього зробили баню, так як було збудовано новий клуб.
На площі, де було місто залишилось багато склеплених льохів. Між ними є льохи не склеплені, а копані в грунті. Грунт у нас дуже сухий. Рівень підземних вод біля р. Збруч досягає 40 м. Тільки п'яту часину цієї глибини займає глина, решта - камінь. Я бував у таких не склеплених льохах, вони досить довгі. В 1918 році я пройшов одним таким льохом 44 м, а далі не пішов, бо почав гаснути ліхтар і я вернувся.
Ці льохи довгі, але вузькі, шириною 1,5 м. В обох стінах, одна біля другої викопані фрамуги, теж шириною 1,5 м висотою біля 2,5 м, так що фрамуги служать за склад, а льох за коридор.
Я поцікавився, де подівався викопаний грунт і вияснив, що через кожні 8 м по довжині льоху у стіні були дві діри, одна біля другої на віддалі 1 м. Ці діри обковзані бо ними витягували землю на верх, а тому по дві, що наверху і на долині стояли блоки і на ласові кварти йшли на верх і самі висипали землю.
Стеля у льохах склеплена під досить гострим кутом. При в'їзді в місто, з правого боку на крутій скалі стояв замок-фортеця, у нижньому поверсі стеля теж була склеплена, стіни двохметрової товщини, з південного боку одні двері у двоє невеликих вікон. Другий поверх мав однометрової товщини стіни з вікнами. Критий замок гонтою. З північного боку замок продовжений трьохповерховою фортецею, до якої вхід був із замку. В стінах другого і третього поверху - бійниці.
До замку в трьох сторонах присягали кам'яні прибудови з стінами півтораметрової товщини площею 812 кв. м. З четвертого боку, від р. Збруч, фортецю захищала висока, стрімка скала. Замок побудований у ХVІІІ ст. Адамом Тарло і існував до 1917 р. При окупації містечка Збрижа австрійцями, в серпня 1917 р. російська артилерія бомбардуванням частково пошкодила будівлі фортеці, але товсті стіни залишились. Один снаряд (15 см товщини і 70 см завдовжки) поцілив у стіну замка на ворситі 1 м, від землі, зробив в стіні пробоїну в 25 см і не розірвався.
Останнім власником цього замку був пан Козицький Казі мір. В його користуванні було 220 дес. землі, 44 дес. лісу, та 8 га садиби. Крім пана Козицького у м. Збрижу було ще 4 пани: Маковський, Диновський, Бєляєв та Вацовський. Всі панські землі разом з церковною (55 дес.) складали 1210 десятин (77% від всієї землі 1579 десятин). Селяни користувалися 367-ма деятинами землі (23% від загальної кількості). Як селянські так і панські збрижські землі були в смузі теперішніх полів села Сокиринці.
Революційні події 1917 року у Збрижу не мали такого широкого відгоміну, як в інших селах. Село Збриж фактично було в зоні військових дій, воно було майже повністю зруйноване, його населення знаходилося в евакуації в інших сусідніх селах.
На початку 1918 року війна закінчилася. Війська, які займали позиції по Збручу були демобілізовані.
Тільки по закінченні війни, на початку 1918 року, збрижани почали повертатися у своє зруйноване село і братися за його відновлення.
У 1918 році, в кінці січня місяця, мене було демобілізовано з фронту і я повернувся у своє вщент розбите війною село. Разом зі мною повертались мої односельчани-солдати та біженці.
В лютому місяці того року приїхали в наше село представники з Бережанського волосного ревкому. Провели загальні збори села, обравши сіль ревком із семи чоловік, головою котрого обрали мене. Моїм заступником був обраний Кульпиинський Василь Максимович, секретарем Бровко Павло Танасович, членами Іваськов Леон Павлович, Стахів Марціан Йосипович, Сітарчук Антон Григорович та Гоцуляк Федір Гнатович.
Нам було наказано:
1. Скласти списки мешканців села по душах, взяти на обілк всі землі нетрудових господарств, додати до них власні польові землі і розподілити рівно по душах.
2. Послати двох членів сіль ревкому в Кам'янець-Подільський губ ревком і просити, щоб виділили ділянку лісу для будівництва і ремонту розбитих війною будинків.
Дуже важко прийшлось починати господарювати в той час, коли немає ні хати, ні хліва, не в усіх є коні та насіння. Але з насінням ще пів лиха. Не було чим кормити ні корів, ні коней. На другий день після зборів, двоє членів комітету пішли пішки в Кам'янець-Подільський прости лісоматеріалу. Ті, що залишились почали складати списки на землю. Було дуже трудно з нарізкою землі. Ніхто не хоче зачіпати панську землю. І землі хоче і боїться брати.
Було дуже трудно з нарізкою землі. Ніхто не хоче зачіпати панську землю. І землі хоче і боїться брати.
Міряти землю мало хто вмів. Згодився взятися за цю справу Кульпінський Василь, але біда в тому, що він малограмотний. Землеміра в той час знайти було неможливо. Довелося нам вдвох взятися за цю справу.
В той час гектарів ще не знали, а міряли десятинами. У десятині 2400 кв. сажнів, а на душу припадало по 2368 кв. сажні. Мороки було багато, але до початку посівної додатки були поділені, а до власних земель нам не було діла.
Створилося важке становище з фуражем для коней, та худоби, але воно несподівано виправилося. Справа в тому, що панські поля в той час війни (1914 -1918 рр) в більшості стояли неораними. На цих полях полях розвівся дуже густий перій. Його виорували, витрушували з землі і ним годували коні і худобу, які охоче його поїдали. Пригодився перій і до будівництва, бо до глини треба було соломи, а її теж не було. Перій з глиною був ще краще як солома. Коли закінчили посів то з'явилися петлюрівці, а з ними й пани. Було наказано весь урожай з панських полів звести в певне місце. Тоді тим, що ділили панську землю прийшлося з села вивтікати.
Але петлюрівці до осені не добули і врожай зібрали для себе ті, що його сіяли, а ті що вивтікали повернулися додому. При в'їзді в село, з лівого боку містилися велика Тарасова церква з п'ятьма банями на верху. Вона була перебудована із закритого Капуцинського монастиря.
Біля церкви було чотири га. садиби, уся під садом. садиба була обнесена високим п'ятиметровим висоти муром. Монашеські двоповерхові келії були розібрані. Було залишено лише п'ять кімнат спіднього поверху для священика. Цеглу з розібраних келій розкупили селяни і міщани для своїх потреб. Ця цегла виявилася дуже високої якості. Вона була на стільки міцна що й досі не руйнується (у кого з неї збудований будинок) хоч з того часу як її виготовили пройшло більше сотні років. Високої міцності були її розчини на яких мурували стіни, льохи й огорожі, вони держать цеглу і камінь наче цементний розчин. Чи то було якесь якісне вапно чи були добрі фахівці - не знаю. Льохи, що під монастирем та келіями загальною площею 1188 кв. метрів залишились і існують до цього часу і можуть існувати ще довго, бо майстерно зроблені. Криницю 40метрів глибини, що була видовбана в камені, безгосподарно засипали щебенем в час розробки стін. Вона була в погребі, а над нею діра.
В час захоплення Збрижа австро-німецькими військами ( в серпні 1918 року) перша лінія проходила під міцним муром згаданої огорожі і біля церкви. За муром був яр, а за яром в 50 метрах від муру окопались російські війська. Ця лінія фронту існувала з серпня 1917 року до лютого 1918 року. На високій церкві ворог був влаштував спостережливий пункт і не давав спокою великій дільниці російських укріплень. Командування російськими військами вирішило знищити цей пункт. Я в той час перебував на фронті проти німців в районі Вільнюса. Коли прочитав в газеті що с.Збриж окуповане то попросився в начальства у відпустку, влаштувати якось свою сім'ю, що була мабуть серед біженців. Свою сім'ю я застав в с.Летава і на другий день поцікавився подивитись на своє окуповане село хоч з далека. Маючи досвід розвідника-телефоніста я пробрався ходами сполучення до командної висоти і як правило потрапив на артилерійський спостережний пункт. Я попросив телефоніста дозволити мені подивитись в періскоп на своє село (пункт знаходився близько в окопі і спостережник був у землянці, так що треба було дивитись лише в періскоп). Я подивився і сказав йому, що сьогодні 15 серпня церква мала святкувати релігійне свято (Успенія). На це мій собесідник-спостерігач усміхнувся і сказав мені, що саме зараз через пів години почнуть знищувати цю церкву, бо на ній сидить німецький спостерігач і церкві сьогодні кінець. Я підождав пів години і тоді одна батарея з с.Жабинець, а друга з с.Чагарівка відкрили вогонь давши по три залпи по церкві і затихли. Стрільбу Жабинецької батареї вів спостерігач, що сидів переді мною,а Чагарівської з другого пункту. Коли я подивився в періскоп, то на місці церкви стояла хмара пилюки. Як пилюка розвіялась, то я побачив церкву без верха з розвалиними стінами.
Після організації в нашому селі колгоспу на території біля церкви було створено господарство колгоспу. До муру доклали другу стіну, розрівнювали верх, щоб були рівні стіни і ставили рядом конюшні, корівники, склади, майстерні, а у середині був двір огороджений цим муром. Ці будівлі є ще й сьогодні. Погано тільки було що до водопою далеко.
Ми з давніх давен користувались водопоєм з р.Збруч. всередині села колодязів в нас нема, бо як я вже казав під усім селом суцільний камінь і земляного грунту тільки 8 метрів.
По Збручу був державний кордон. Водопій було відведено лише в одному місці. Користуватися ним було дозволено ним лише вдень від сходу до заходу сонця.
Працював тоді я секретарем в конторі колгоспу і пригадав розповідь старих людей про глибоку криницю в льохах кляшторах таку глибоку, що відпустити туди качку то вона випливе аж у Збручі. Тільки де та криниця засипана - ніхто не знає, бо свідки тих подій вже повимирали.
В кінці тих льохів в одному місці була мало примітна долина, до якої я не раз приглядався і думав, що саме тут в цій долинці місце засипаної криниці. Я просив правління колгоспу спробувати шукати тут, але правління відмовилося шукати, бо в разі як нічого не найдемо то будуть збитки від затрат. Але я так зацікавився що найшов до себе ще трьох чоловік: Остапова Терена, Казанова Анікіля, та Глушка Терена.
Ми погодилися відати п'ять трудоднів і за двадцять трудоднів буде копати той же Терен. Коли він розпочав копати, то виявилось, що на тому місці був кінець льоху тільки із проваленим склепом, а на дні виявились цебрини тої криниці. Тоді правління повернуло нам трудодні і криницю добули за колгоспний рахунок. Ми оглянули криницю. Вона зверху обмурована цеглою 8 метрів, далі 32 метра суцільний камінь, в якому вона видовбана. На дні лежав ланцюг ковальської роботи (кільця ковані 10 см. довжини, товщина заліза 1 см), знайшовши також залізну основу від дерев'яного відра місткістю 30 л. Воду брали спочатку відрами, які були почеплені на ланцюг, з двома відрами: одне відро внизу - друге наверху. Одне відро йшло вниз - друге з водою догори. Зараз поклали насос з мотором і стало досить добре.
Не далеко від церковної огорожі, це зараз садиба Глушка Миколи, стояв католицький костьол. Він був менше пошкоджений, в час війни ніж церква. Згодом парафіяни були його капітально відремонтували, покрили оцинкованим залізом. Стіни ж розбитої церкви парафіяни не думали ремонтувати, так вони стояли до 1931 року. Тоді головою сільради був Якобінський, а головою колгоспу Без віконний Кирило. Я тоді працював в колгоспі табельщиком і був при тому, як вони обидва родилися скільки треба взяти грошей за справний будинок костьолу та стіни розбитої церкви з її льохами. Летавський колгосп хоче це все купити на знос. Я почав їх розраджувати, що такий будинок жалко руйнувати, а краще зробити в костьолі перекриття і буде хороший двоповерховий будинок. Стіни ж церкви (розміром 42х26 м), висотою чотирьохповерхового будинку, під яким великі льохи - це гірше шкода, бо стоїть він на такому перешийку річки Збруч довжиною 140 м., то якби зробити тунель, пустити річку навпростець, то створився б водоспад біля 2-х метрів висотою, на котрому можна покласти турбіну і був би дешевший струм.
Мене не захотіли слухати, а коли я спробував це їм доказувати, то ще й прозвали мене дурнем. Будинки зруйнували за мізерну плату.
Були в Збрижу до 1917 року дві школи одна приходська, а друга однокласна міністерства освіти ( з 1872 року), було також понотове відділення.
Збриж міститься на рівній крутої форми площі ( що має 2321 га). Її обтікає петльою р.Збруч, крім одного перешийка, що по ньому проходить в село одна дорога. Є в Збрижу великі поклади каменю, піску та глини, з котрої добрі умільці в давнину випалювали добротну цеглу, черепицю, кахлі. Уламки цих речей знаходять мешканці села на своїх городах. На городах знаходять такі різні монети не лише російського карбування, але й закордонного.
Як видно з історії - Збриж був непоганим торговельним, промисловим та культурним, на той час, центром, тільки не мав шастя довгого існування.
У 1950 році у нас був зразковий колгосп, семикласна школа, сільрада, поштове відділення і сільпо. Коли наш колгосп з'єднали із колгоспом с.Сокиринці, то у нас мала бути центральна садиба на рівній, багато кращій площі, ніжд на Сокиринецьких горбах. Але через невелику дрібницю трапилось навпаки. Справа в тому що головою укрупненого колгоспу був обраний Безвіконний Кирило, який був у нас головою колгоспу і мав він полюбовницю Олену Калапай і коли йому довелося знову сюди перебратися, то його дружина категорично відмовилася сюди йти. Сказала - в Сокиринці піду, а в Збриж не піду. І на тому сталося.
Тоді від нас пішов в Сокиринці, не лише центр колгоспу, але також сільвиконком і поштове відділення і навіть семирічна школа. Тепер у нашій великій школі половину приміщень пустує. Залишилось тільки три класи, а в Сокиринцях не вистачає приміщень, то змушені були купувати фінські будиночки і добудовувати.
Коли голову колгоспу Безвіконного Кирила змінив тов. Чорний, то він оселився в Сокиринцях і став більш прихильним до свого села. Наші селяни замість того, щоб боротися за інтересом свого села, почали перебиратися в інші місця.
Внаслідок цього багато садиб у нас пустують, а котрі ще залишились, то переважно самі пенсіонери.
с.Збриж 1976 рік.
Зимак Мефодій Григорович.
